Поважна улицею йде юрба густая,
Старії люди і громада молодая.
Ідуть, ідуть усі у хвилях урочистих,
В своїх бажаннях серця, пориваннях чистих.
Поетові оддати «довг остатній» —
Скористувати час отой придатній,
Коли в остатню путь іде він з сього світу,
Коли труну його, єдвабами оббиту,
Із хати взявши, цілою юрбою, бучно,
Із співами провадять пишно, гучно…
І принесуть труну до смутної оселі,
Тії холодної, довічної постелі;
І речі залунають чулі, розмаїті,
У перли красномовства штучного одіті;
І на могилу гарнії вінки положуть.
Чи шана ж та, чи ті вінки поможуть
Тому, хто цілий вік болів душею, серцем
І в землю ліг, утомлений тим герцем
З байдужістю свого рідного люду,
З котрого знять хотів сліпецькую полуду!
Де ж перше ти була, юрба тепер прихильна,
Від котрої гуде околиця могильна?
Де ж ти була тоді, як, серцем одинокий,
Поет величний твій у темряві глибокій
Самотнього життя провадив дні тяжкії
І сльози проливав за тебе ті гіркії!..
Де ви були, проречистії красномовці,
Старі і молоді товариші письмовці,
Тоді, як друг живий ваш прагнув слова,
Палкого спочуття? Німіла ваша мова,
Не заглушала — ні! — ворожого гукання,
Догани дурнів, подлого клепання
На душу чистую! Тоді пак ви мовчали —
У серце друга більшої отрути доливали!
Тепер згадали все життя його минуле,
Тепер прилюдно ви сказали слово чуле!..
Ба!.. за вінок життя терновий всі співцеві
Поклали на могилу ті вінки рожеві!
