Колись кохались ми обоє;
Все любе літечко нас двоє
Жили на хуторі глухім.
Пишало жито і пшениця,
Буяла всякая пашниця,
Привіллям надила своїм.
По ниві йшли ми, серцем чисті;
Він колоски зривав злотисті
А я віночок з них плела.
«Нащо нам золото? – він мовив.-
Ось бог нам злото приготовив,
Щоб ти у рученьки взяла!»
Минули роки; знов ми двоє
По хуторі своїм обоє
Ходили в парі самотній.
Пишало жито, вся пашниця;
Під вітром стиглая пшениця
Клонилась в хвилі золотій.
За ним помалу я ступала,
Раз по раз руку простягала –
Нарвать злотистих колосків.
Чималий став уже снопочок,
На стіну б гарний був віночок,
Та руку він мою одвів.
Лунав його суворий голос:
«Нащо збавляти добрий колос!
Се злото справжнє бог нам дав.
Купці ж дадуть за його гроші,
Прибутки будуть нам хороші!»
Снопочок з рук моїх упав…
