Колись тут ходили брати із Солуні,
І слово рум’яне, як те немовля,
У крижмо зелене, в розгорнуте вруно
Приймала уперше оця земля.
Воно виростало для битов і слави,
В наметах училось, не знаючи парт.
Сягнуло на північ звідсіль, від Морави,
Дала йому північ і силу, і гарт.
І бачать сьогодні Кирило й Мефодій,
Як в давню колиску свою гомінку
Вернулось це слово, змужніле в поході,
Вернулось, як воїн в лавровім вінку.
