Угору та вгору, один за одним.
Тисне нам сонце важке на плечі.
І сонце здіймаєм! Катовані ним,
Його ми возносим, його ми предтечі.
У плечі солоні уївся станкач.
Коней останніх покинули вчора.
Не в силі впіймати уже передач
Віддалених рація наша.
А гори
Зімкнулись, як вежі тяжкі, навкруги.
Мало в нас неба! Мало блакиті!
Впрігшись у зброю, немов у плуги,
Тягнем до неба, потом облиті.
А хочеться степу. Скоріше б із гір
На вольну зелену рівнину!
…Потріскані губи, запалений зір,
І в ньому —
готовність іти до загину.
