Степ мій, степ веде мене так п’янко,
Чебрецем розхлюпується жаль.
Я мала усміхнена скіф’янка –
Світ мені цвіте, як пектораль.
Небу майже плещеться в долоні,
І на мить розбігся весь полин…
Вміють тільки теплі скіфські коні
Мчати, не прим’явши бадилин.
Коні мої проковтнули вітер!
Кину в руки травам свій браслет.
Він важкий – а хочеться летіти –
Так натхненно – і лише вперед!
Що мені займисті обладунки,
Золото рубінно-вогняне?
Вкрешуся вустами в поцілунки
Скіфу,
що мене
пережене!
