Альков роззявив пащу на півспальні,
Не довіряй нікому і ніде.
Про те, що нині скажеш в сповідальні,
Вже завтра ціле місто загуде.
Ні, краще будь холодною, як вежа,
Що вгвинчується баштами у вись,
І від очей, що за тобою стежать,
Спокійним усміхом відгородись.
Надай своїм словам смаку полину
І розведи свої хисткі мости,
Щоб світ не знав, що ти в душі дитина,
Яка боїться бур і самоти,
Похмурих келій і розваг кривавих,
І площ, що стали чорними від гав.
Тож опусти вуаль, немов забрало,
Щоб світ не знав і щоб ніхто не знав,
Як мчать повз вікна ночі — конокради,
Вимахуючи блискавок ножами,
Як темноликий привид Торквемади
Стоїть за зляканими вітражами.
