О люди, з висоти свого страждання
Спостерігаю ваш безглуздий світ,
І пустоту очей, і це кружляння
У колах ваших замкнених орбіт.
Я вам не рівня, я не крикну: “Пробі!”,
Не захлинусь сльозами у журбі.
Нестерпний біль у кожному суглобі —
Три поверхи тримаю на собі.
Три поверхи надії і гризоти,
Три поверхи любові й лихоліть.
Я не жива. Кістки у мене з дроту.
Я кам’яна, але мені болить.
Вечірнє небо кольору кориди.
Вже місто запалило ліхтарі.
Повз мене йдуть такі ж каріатиди:
Весняно-юні і, мов світ, старі.
І кожна прагне погляд утопити
У сизих шатах обважнілих хмар,
Так треба: в кожної каріатиди
Свій незбагненний, свій тяжкий тягар.
Від болю, від розпуки і негоди,
Від туги, ошуканства і образ
Розкришиться, розсиплеться їх врода,
Крізь тіло ікла вишкірить каркас.
Є на землі і Герострати, й Канти.
А де атланти? Вимерли атланти…
