Сходить в небі сонцем золота надія,
Калатає серце все гучніш, гучніш.
Ти, моя маленька чебрецева мрія,
До свого кохання свіжим вітром мчиш.
Губить давня осінь золотаве пір’я,
Місячні підкови в білого коня.
У твого кохання очі — надвечір’я.
Полем, полем, полем, полем навмання.
Де ти, де ти, де ти, де ти, білий коню?
У яких ти скачеш чебрецевих снах?
У твого кохання лагідні долоні,
У твого кохання сонце на вустах.
Десь же є на світі ті єдині очі,
Виглядають в полі білого коня,
Виглядають щастя і вуста дівочі.
Полем, полем, полем, полем навмання.
