Мабуть, безсмертні наклепи й гоніння,
І погляди, немовби стріли, вслід.
О, хоч на мить, сеньйоре Паганіні,
Відвідайте цей неспокійний світ!
В степу, де вічність тінню промайнула,
Де молодик в озера тиші впав,
Давно весна усміхнена напнула
Зелені, соковиті струни трав.
І на пюпітрі степових просторів
Відкрила ноти сонячна рілля,
Все зазвучало б в цім зеленім морі,
Але, шкода, немає скрипаля.
Коли бездонне небо потемніє
І заблукає в хащах світлячок,
Проміння місячне крізь сльози мріє
Про ваш натхненний, неземний смичок.
І снить земля, хистка і промениста,
Що знов вона — закохане дівча,
Що ви, маестро, знов її притисли,
Мов скрипку, до тендітного плеча,
Що у танок пішли чарівні тіні,
Що став співучою водою лід.
О, хоч на мить, сеньйоре Паганіні,
Воскресніть, бо без вас німує світ.
