Усе мина, лишилась літа жменя,
І крізь туману сиву каламуть
На страту, мов повстанці полонені,
Скорботно й тихо соняшники йдуть.
Як напідпитку дід, спориш куняє
Вздовж польових розгублених стежок,
І вже під ніж покірно підставляє
Руду чуприну ставний ватажок.
Вони ідуть…Ідуть…За братом брат,
На ешафотах осені вмирають.
Їм голови стина русявий кат,
Якому, певно, й десяти немає:
Спостерігаю цю жорстоку гру
І, повертаючись додому з поля,
Голівку соняшника заберу,
Як Маргарита голову Ла Моля.
