Я ще не старий, а вже мрії хлоп’ячі
нагадую радо, мов дід…
Де ділись ті пориви щирі, гарячі,
та віра недосвідних літ?
Вертаюсь думками, утомлений світом,
у давню кімнату мою,
вітаю убогу сердешним привітом,
як тихий куток у раю.
На столику світить недогарок свічки,
над книжкою я у думках
у тиху годину вже пізньої нічки
живу в українських степах.
Веселий, гуляю собі на воронім,
дорога — степові квітки,
шаблюка при боці, в жупані червонім,
широкі, як степ, всі думки.
Шумлять очерети, і стогне могила,
і вітер гуде по ярах;
на гробі козацькім калина зацвіла,
під нею дівчина в сльозах…
А я поспішаю на Січ-Запорожже
до гурту моїх козаків:
підемо на турка, щасти нам, наш Боже,
з тюрем визволяти братів!..
А нині… ті думи, ті мрії чудові,
що серце втішали колись,
затихли, як птахи в осінній дуброві,
туманом уже розплились.
Вже славний козак у степу не співає,
нема вже рожевих надій,
душа у буденній журбі заниває,
їй жалко утрачених мрій.
Де віра кріпила завзяття, бувало,
там повно розпуки, невдач,
надії на ділі так мало, так мало,
і серце задавлює плач.
І тільки часами ще мрії хлоп’ячі
нагадую радо, мов дід…
Де ділись ті пориви щирі, гарячі,
та віра недосвідних літ?..
