У Києві жарко, немов у печі,
і в поті чола я блукаю:
нехай! подивлюся, хто тутки живе,
бо я українців шукаю.
Іду, прислухаюсь: москаль і москаль,
се лях, хоч без конфедератки,
се жид, се грузин, се московський француз,
і руді прочани з-під В’ятки.
Тремтить моє серце: не чую нігде
тих слів, що учила нас мати…
Де ви поховались, мої земляки,
що вас тут нігде не видати?
Чи ви по церквах у сумних молитвах
благаєте Бога о волю?
Чи ви самотою по темних шинках
лиху запиваєте долю?
Чи, може, печери нарили собі
спокійні такі, як у лаврі?
Чи, може, спите ви, як сплять у зимі
гуцульські ведмеді у гаврі?
Ах, ні! вас украли, в неволю взяли!
Вас баба Росія украла,
язик вам підтяла, впрягла у ярмо
і воду возити казала!
Гей, люди! злодійство! ловіть! караул!
Я знаю ту бабу злодійку!
Були українці, о тут-о були,—
і вкрала їх наче копійку!..
І збіглися люди, прийшов караул,
питають, яка там пригода.
Я кажу: «украли мій нарід цілий!»
Ті кажуть: «Невелика шкода!
Твій нарід великий, се знаємо всі,
та тілько він дурень до віку:
міг сам панувати, а вліз у ярмо
і вовка просив о опіку,
Злодійки шукати! Могли б та нельзя:
великі злодії свобідні…
Злодії крадуть, але їм не дають,
не так, як брати твої рідні…»
І крикнув я люто: «Геть, мені з очей!
Самі ви вовки і злодії!
Ще будем панами! Не втратив я ще
на всіх українців надії!
Не наймичка вам Україна моя!
Настане й для неї час славний,
бо серце у неї сильніше сто раз,
як розум ваш самодержавний!»
