Я пишу вам з Києва, любі мої,
з чужини вам пишу, здалека.
П’ю квас і втираю спітніле чоло,
бо тут африканська є спека.
Сей квас до нічого, ми ліпший п’ємо:
і з хріну, і з редьки, і з перцю,
наш квас політичний гарбує язик
і дряпає добре по серцю.
А сей, не вгадаєш, який у нім смак —
от аби не пити лиш воду
та щоб українці спокійні були
і, впившись, не влізли в пригоду.
Від квасу того вже і скисли вони,
сквасніли і в світі і в хаті,
даються місити в російській діжі
і йдуть у піч на лопаті.
Буває з них хліб і пшеничний нераз,
чужі його тягнуть із груби,
та шкода, що він не придатний для нас,
хіба, щоб ломить на нім зуби…
От спека! аж топиться тут чоловік,
і серце тут м’якне, як з воску;
сам киснеш, гадаєш, на Київ глядиш
і куриш водно папіроску.
У Києві запах противний такий:
кадило якесь або «швара»,
з розпареним юхтом і чадом свічок —
для носа єгипетська кара!
І хто се придумав сей київський чад,
і хто тут його фабрикує?
Лише переслідує вічно тебе,
з тобою ночує і днює…
В тих «духах» і сам зачадієш зовсім
і ходиш потім, як сновида;
здається ніхто тут не кривдить тебе,
а все тобі кривда й обида.
Весь город прегарний, широкий такий,
а все тут душі чогось вузько:
камінням мощені усі вулиці,
проте ж під під ногами тут грузько.
Не знаєш, що добре, не знаєш, що зле,
що тут не подобаєсь власті,
і голову криєш, як равлик в страху,
щоб в очі нікому не впасти…
Ходив я по давніх багатих церквах,
багаті вони і теперка;
у кождій обдертого наріду тьма,
а церква як мільйонерка.
А що тут золочених монастирів!
Монахи в них довговолосі,
збирають побожно весь день копійки,
що люди складають їм босі…
І пощо се довге волосся черцям?
Та ж ножиці здавна вже знані!
Були би угодники божі і так
святі, а притім не погані…
Не тільки церков тут багато, а ще
свята тут і кожна дорога:
цілуєш святого, копійку даєш
і маєш заслугу у Бога…
А хочеш, то ладану купиш тут скрізь
і ним як у свято закуриш,
обдуриш себе і людей і церкви,
лиш Господа тим не обдуриш.
Торговицю роблять і з Богом святим,
за небо беруть мілійони,
а Господь сумує, що людям дурним
дав божі премудрі закони…
Та годі вже!.. Дивні звичаї тут є:
в цукорні годують вас м’ясом,
в пив’ярні дістанете тут молока,
в винниці напоять вас квасом.
Так всуміш усе продають і живуть;
не диво ж, що склалось тут з нами:
вино в молочарні нараз віднайдеш,
братів же поміж кацапами.
А Польщу у Києві легко найти,
І жидики також тут ходять:
без пейсів, настрашені, але і тут
за ніс, кого можуть, то водять.
Ізвощики гонять на диво смішні,
дивитись на них то потіха:
кінь з довгим хвостом, немов баня, візник
а віз, як лушпина з горіха.
В ізвощиків нумер на плечах самих,
що глянеш, приходиш на гадку:
отсе вже правдивий московський звичай
аж тут причіпляти їм латку.
Жіноцтво тутешнє не просте собі:
всі дами високо учені,
чай знають варити преславно, за те
їдять огірки неквашені…
А славні колись українці тепер
сидять, як понурі вулкани,
і думають бухнути аж за сто літ,
коли вже вогню в них не стане.
Не знають, куди їм подіти своє
і серце і буйну уяву,—
отак лиш не раз погуторять собі
і сплять Україні на славу…
А більше аж вдома я вам розповім,
бо вже омліваю від спеки,
а ще би навідатись треба мені
і до православної Мекки.
