От ниви і ниви, колишні степи,
маленькі ліски і могили,
над нивами місяць, як мідний п’ятак,
і вітер гуляє щосили.
Вітайте, козацькі могили мої,
покриті буйною травою!
З вітрами балакали ви вже не раз,
балакайте ж раз і зо мною!
Яка там розмова з вітрами у вас!
Вітри — то степові поети!
А я, як почую, що скажете ви,
то дам се у наші газети.
Що знаєте ви про козацькі часи
і вольну колись Україну?
Що криєте в собі — та й чи проживем
ми нинішню нашу руїну?
Ніч тиха; я чую, як вітер гуде
і гомін несе від могили:
«На, маєш! і сему також говори,
що ми на степах пережили!
Що криється в нас, то найліпше тобі
старий Антонович розкаже,
що ж бачим сьогодні, то ти й не питай:
що ще не лягло, то поляже…
Ціла Україна й сьогодні така,
як здавна була, романтична:
за снігом торішнім зітхає тихцем,—
до діла ж ніраз не практична.
Отут біля мене вкраїнець живе,
сердега такий, а плаксивий!
Зовсім уже звівся на бабу стару
новітній козак задумчивий,
Страх любить могили, сідає на них,
співає стихенька і плаче:
«Де ділася люба Вкраїна моя?
Де дівся ти, славний козаче?..»
Із корчика заяць смикне, а співак
зриваєсь, тремтить на нім шкура,
чимскорше втікає з могили домів,—
така-то «козацька» натура…
Мене поросли будяки і корчі,
хоч я би родила й пшеницю,
а він лиш співає: «Вкраїно моя!» —
і всяку таку небилицю…
Ех! так надоїли мені вже оті
потомки старих запорожців!
У них тілько вуса старих козаків,
а вдача старих носорожців.
Не вірять нікому, не вірять собі,
не вірять в будучність народу;
боронять язиком народне добро,
а дбають про власну вигоду.
Заржавіли гострі козацькі шаблі,
мушкети давно вже без курків,
а серце козацьке боїться тепер
і заяця, а не то турків…
Ну, годі! Вже більше тобі не повім,
лиш голову пусто морочиш;
я змерзла і спати мені вже пора,
а ти собі їдь, куди хочеш…»
Замовкла могила, і вітер затих,
я ліг у вагоні на лаві
і думки роздумував кілька годин
о давніх могилах і славі.
Ото завелися могили тепер!
Перекупка се, не могила!
Нехай же їй редька, і хрін, і полин
за все те, що наговорила!..