Лежу у вагоні — так жалко мені!
Бажання старі заніміли,
а мрії рожеві вікном утекли
і в Австрію знов відлетіли.
Лежу я і поклик складаю грімкий,
щоб тугу і жаль побороти:
«Вставайте, брати українські, зі сну,
умийтесь і вйо! до роботи!»
Зложив і подер і з вітрами пустив,
шкода вже і вірші складати;
вже поклики пишемо довгі літа,
а користі з них не видати.
Тут кождий поет страх воює пером
і поклик пише та й пише —
а на Україні, над синім Дніпром,
все тихше, і тихше, і тихше…
Ах, Боже, така мене туга взяла —
і спати, й сидіти не годен;
насилу в Козятин доїхав якось,
розбитий, сумний і — голоден…
Так гірко на світі і тяжко мені
в дорозі по ночі безсонній;
давайте напитись, най тугу свою
утоплю в горівці казьонній!
Ов, що за горівка! Вода, не вода —
ні, брате, волиш не дурити!
Піди на науку до наших панів —
ті вміють горівку курити!
Від неї в очах аж огонь миготить,
від неї кладешся під плотом,
від неї згорділи всі польські пани
і люд обкидали болотом.
У списі потрав — о потіхо моя! —
там борщ стоїть «малоросійський»…
Давайте! се ж борщ українських братів,
а я українець австрійський!
От чудо! се перша українська річ,
яку довелось зустрічати:
вкраїнців не видко, а борщ їх їдять —
ну, треба й мені скоштувати…
Ах, борщ український, преславний, смачний,
аж очі сміються понурі:
тут борщ, і капуста, і м’ясо — і все,
ціле українське potpourri.
І їж, не наїшся — невиданий борщ!
А все українська то штука!
Аж серце радіє і никне нараз
все патріотична розпука…
Хвала, Україно, тобі за твій борщ!
За нього спасибі всяк скаже,
як тільки у тебе єго всі їдять,
то слава твоя не поляже…
