Ой залетів соколонько
На чужую сторононьку,
На чужую сторононьку,
На крутую та гіроньку.
Та й заквилив соколонько
До схід сонця ранісінько…
Круті гори та долини –
Тільки луна іде-гине…
Квилить-квилить соколонько:
“Бідна моя головонька!
Де не сяду, куди гляну –
Все в неріднім, чужім краю!”
Ой заплакав козаченько
На воронім кониченьку…
“Ой коню мій вороненький,
Товаришу мій вірненький!
Де ми будем ночувати,
Хто нас буде привітати?
Куди гляну – все чужина,
Все нерідная родина”.
Їдуть лісом, їдуть гаєм –
Коник ледве що ступає…
І обняли гіркі сльози
Козаченька при дорозі.
