І
“Добридень, дідусю! Іди, йди, не бійся.
Нас дома тройко тут: порожня світлиця.
Вгорі паньматуся свої молитви
В старому часловці гортає-читає,
А тато з драбами вовки десь стріляє.
Співаку здалека загледіли ми.
Співай нам, дідусю, про славне лицарство,
Що водить, бувало, хоробрі полки
На хиже, на дике, безбожне поганство…
Ми слухаєм співи такі залюбки”.
ІІ
“Серед ночі в бурю, в годину лихую,
Він кинув свій замок, оселю князькую,
Сховавши-заклявши заритий там скарб.
Про що князь так хвіртку тихцем одмикає
І що під полою так тулить-ховає,
Мов кражу лукавий, зневірений раб?
Дитинку маленьку несе одинокий
Нічною добою в гаї між вовки,
Дівчаточко сонне у світ мчить широкий…”
І слухають діти сей спів залюбки.
ІІІ
“Аж ось день заднився, – світ вельми широкий,
Та з піснею в світі князь не одинокий.
Куди він ні зайде, всяк старцеві рад.
Годують-частують співця добрі люде,
Чи тиждень, чи й довше між ними пробуде:
Таких ще й не чули в селі серенад.
Що рік, бородою все більш обростає;
Що рік, нашиває на свиту латки;
Що рік же й дівчатко мале підростає…”
І слухає спів сей дітва залюбки.
ІV
“Не дбає мій старець про гуню й про лати,
Дочкою щасливий, дочкою багатий.
Літа за літами минають-ідуть.
Байдужні обоє, в недолі на волі.
Вродлива бриніє, мов квітка на полі.
Пташками на світі широкім живуть.
Бо з доброго добре зерно й виростає…
Старцівна вродлива над всі панянки,
Другої такої ніхто й не згадає…”
І слухає пісню дітва залюбки.
V
“Аж ось іде полем паня знакомите,
Під ним кінь ступає – мов грає в копита.
Вона зустріч руку по чех простягла…
Ні, не милостиню, дар тобі дарую:
Подай мені руку, подай і другую,
Щоб краля навіки мене обняла.
А старець промовив: “Бачу, догадався,
Що скарбу не знають такого й казки.
Я раю, щоб зараз із нею звінчався…”
І слухають діти сей спів залюбки.
VІ
“Тут церківниця й попик мов з неба спустились.
Любенько старцівна й паня одружились.
І радощі разом і горе тяжке:
Що з татом коханим прийшлось розлучатись
І зараз від люду й прияцтва відбитись…
Там кожен їх любить – і добре, й лихе.
А старець-князь думку старечу голубить.
Зоставсь не сумний він один без дочки:
Бо й внуків так само навпослі полюбить…”
І слухають діти сей спів залюбки.
VІІ
Тоді вже хрестом їх князь благословляє;
А діти: “Ось тато! татуня вертає!”
Побігли всі троє, забувши старця…
“Ти що з дітьми робиш? Про що їх туманиш?
Про що пісеньками, казками їх маниш?
Агов! ви, залізні горшки! мандрівця,
Сього волоцюгу, що звик мир дурити,
Возьміть у темницю під певні замки!”
Тут мати прибігла гнівного просити,
І діткам проханнє було залюбки.
VІІІ
Горшки ж не посміли поважного взяти,
Та й гарно ж благала з дітворою мати.
Проханнє-благаннє впиняло палкого,
Аж покіль прорвалось невпинене слово:
“О Хамова кров, кров нечиста, лиха!
І рід мій вельможний і плід сплямувала:
Постали між нами хами-мужики,
Бо жінка-старцівна мені їх придбала…”
І діткам се слово було невлюбки.
ІХ
Тоді князь велично: “Коли відпихає
Вас пинда і з вами в’язь божу зриває,
Ходіте до батька і діда свого,
Мандрівець вам кращу дорогу покаже…
Мій замок се, гордий, запеклий мій враже!
Твій рід усі добра покрав у мого –
Покрав, да печаттю я скарб запечатав,
Той скарб, що надбали давнезні віки
Про діти й правнуки мої й правнучата…”
І чує се слово дітва залюбки.
Х
“Наш цар правосудний не вперше вертає
Слузі предківщину, що враг зажирає.
Я зняв з мого скарбу моє закляттє”. –
Так мовив старенький, ласкаво зирнувши:
“Спокійся, мій сину, про кражу забувши.
Настане в цім замку знов чесне життє.
Звізда наша світом новим засвітилась,
На ниві родючій важенькі снопки:
Бо в добрах сих правда давно коренилась…”
І чує се слово дітва залюбки.
