Ні, ні! в цій боротьбі я довше вже не встою,
У велетенській з мусом боротьбі…
Коли я в серці жар не погашу тобою,
Про що ся жертва, доблесте, тобі?
Я клявсь уже не раз, о! Клявся, тихий раю,
Себе самому покорить-смирить…
Ось твій вінець, нехай навік його втеряю,
Возьми його і дай мені грішить.
Порвімо вмову, щоб спастись у святощах!
Вона мене кохає… не кортить
Нам твій вінець. Блажен, хто тоне в солодощах
І так, як я, в безодні любо спить.
Мій цвіт уже гризе черв’як, і добре бачить
Вона, що весняний мій жовкне лист.
Дивується моїй самоборній удачі
І дбає, як гіркого всолодить.
Чи то ж бо справді є в безкраїм морі жизні
Любіше над сей любий дар мені?
Знялось ти вгору ним превище укоризни,
Превище й похвали твоїй весні.
А я ж то міркував сим даром гордувати…
Не дару, ні! Цуравсь упадку я.
Тепер упадок мій силкуюсь величати…
Тиран єси ти, доленько моя!