Про зелені сади,
Про пахущі квіти
Ми, бувало, під кобзу співаєм;
А тепер мовчимо,
Мов сном вічним спимо:
Ні охоти, ні гласу не маєм,
Коли ж чує від нас
Хто сумний, тихий глас, –
В наших співах грізне щось таїться.
Мов на кришах сичі
Завивають вночі,
Мов голосить Мінервина птиця.
Хто кого не злюбив,
Хто кому зло зробив,
Віщі струни на те не вважають:
Мов ворожу ходу,
Вони чують біду,
Серце сумом і жалем сповняють.
О, великий нам жаль
І на серці печаль!
Тяжко, важко Вкраїна сумує,
Що темноти повки
Облягли двір царський,
А просвічена правда німує…
Заговорить вона
І до самого дна
Переверне лукаву споруду…
А поки до войни,
Ти нам, кобзо, дзовни
Та приближуй день божого суду.
О, настане страшний!
І, мов дзвін голосний,
Заговорить наш край велелюдний.
Од конця до конця
Стрепенуться серця,
І покинуть свій сон безпробудний.
Хто кого не злюбив,
Хто кому зло зробив,
Зрозуміє багатий і вбогий,
І огонь правоти
Осіяє хати,
І церкви, і царськії чертоги.
