Нема в вас між людьми “серденька дорогого”,
Ні брата, ні сестри, ні жінки, ні дитини:
Ви любите себе, себе і більш нікого,
О кодло кам’яне єхидної єхидни!
Ви любите себе з утіхами своїми, –
Кум́аннє потайне з мамоною неправди,
Пер́ешепти ночні із ницаками злими,
За зраду ближнього од деспота награди.
І в браті, і в сестрі, і в жінці, і в дитині
Ви любите свого хижацтва підпомогу;
Щоб широко ваш рід осівся на Вкраїні,
Муруєте церкви та молитеся богу.
Хто ви і звідкіля? хто предок ваш нечистий,
Що породив на світ таку гидку гидоту?
Чи вже ж вам праотця создав той дух пречистий,
Що сонцем розуму освічує темноту?
Ні, предок ваш сидить в таємній преісподній,
Де злість його кипить і полом’ям палає,
Куди весь рід людський, в тісноті безисходній,
Героїв правоти даремно посилає.
Навік одділено, до дня суда страшного,
Лукавих од святих безоднею розлуки,
Як темряву густу від сяєва ясного,
Як правду від олжі, як н́етям од науки.
І не доступиться ніхто з великодушних
В той т́артар смертяний, що пліндруванням дише,
Звідкіль до нас летять рої панів бездушних,
А право зверхності сам Вельзевул їм пише.
Співаємо, що смерть уже згубила жало,
І трубимо, що ад втеряв свою побіду…
Ні, наше торжество ще й досі не настало,
Сошествія во ад не бачимо і сліду.
Розв́ерста день і ніч пекельная утроба
Ригає з́асів свій на ваше брачне ложе,
І плодиться од вас та людожерна злоба,
Котрої подоліть дух благості не зможе.
“Осанна!” – кричите ви в душі своїй лукавій.
Ти, господствуєш в глибокій преісподній!
Гряди во тьмі до нас, пекельний царю слави,
І внівець обертай благі діла господні!”
Ні, темряво густа! тобі нас не окрити…
Не вічно буде лжа в’язати людям руки:
Почезнуть, яко дим, дияволові діти:
Воскресне правди бог у сяєві науки.
