І
Блажен єси, Тарасе, що не дбаєш
Про нас із нашим темрявим письменством
Ти розумом на небесах витаєш,
Питаєш духа божим совершенством.
Блажен! ти вбогу каліч забуваєш,
Гордуєш хирного ума блазенством,
Що вищий жизні ідеал знаходив
Там, де козак над миром верховодив.
ІІ
Дай хоч одним туди заглянуть оком,
Де правдою святою все сіяє;
Де, мов звізда пророча над востоком,
Всі почуття премудрість просвіщає;
Де темні варварства віки потоком
Прозирчастим тобі господь являє,
І ти все втаєне й німе читаєш,
Читаючи, про мир сліпий зітхаєш.
ІІІ
Тарасе! хто тебе не прославляє
І помилок твоїх не превозносить?
Но хір тебе хвалебний возмущає,
І дух твій у писак пощади просить.
“Нехай мене, – речеш, – той вихваляє,
Хто сам у серці божу іскру має.
О! найлюбіше він мене похвалить,
Як дешо марне у печі попалить”.
ІV
Коли б тепер ти серед нас явився
З тверезими, як істина, словами,
На тебе б клір хвалебний твій узлився
І дурнем об’явив тебе між нами.
Коли ж, мій орле, ти возвеселишся
І нас признаєш мудрості синами,
Що харцизяк ми лютих зневажаєм,
Співак героями не звеличаєм?
