На спомин про Дорнбах під Віднем та про генерала Дубельта і графа Орлова
Заспів до думи
І
Відрадощі жизні, кому ви судились?
Чи тим, що в високих палатах родились?
Чи тим, що їх доля в жінках та в дітках?
Чи тим, що від роду людського відбились
І понад землею парять в небесах?
Чи, може, тим злюкам, що з родом людським
Держаться жаданнєм неситим своїм?
ІІ
Жаданнєм достатків, з достатками власті
Або задоволу неситої страсті.
Панує в їх серці себелюбу гріх:
Бо гублять байдужно людей ради втіх, –
Байдужно жартують з своєї напасті:
Бідасі турбота – напаснику сміх.
Він губить і любить ремество своє,
Людей то купує, то сам продає.
ІІІ
Озвітеся ж, струни, в серцях тих високих,
Що в мир уселили поети й пророки, –
В серцях, що й багатство і гордую власть,
Потугу тиранства (недолюдків часть)
І всі титулами закриті пороки,
Драконські закони, безумну напасть –
Зневажать і пустять, мов сміттє земне,
За вітром, як царство насильства мине!
ІV
А ви, що судилось вам жити-тужити,
Ви, що не вдалось вам семнею зажити, –
Кого присудили безславно конать,
Славутицю рідну слізьми доливать
І в страшній, незнаній могилі зотліти, –
Нехай вас окриє тиха благодать:
Що в серці живому живі живете
І в співі тихому відраду п’єте!
Поспів до думи
Так муза хуторна серед людей чужих,
Жартуючи, сумні перебирає струни,
З розмаю віщого по парках городських,
По гульбищах гучних плете вінки на труни.
Обходить пам’яттю ряди забутих трун
Тих друзів, що лягли за всенародне діло,
І доторкається злегесенька до струн,
Щоб сльози не лились, щоб серце не боліло.
О друзі! о борці за істину святу!
Почуйте голос мій із-під землі сирої:
Я вашу чистоту і духа правоту
Приношу, як трофей, у пантеон героїв.
