Пливе Гоголь по Славуту,
В воду поринає.
На сухій гіллі Ворона,
Важенько здихає:
“Ой мій друже білокрилий!
Горенько з тобою!
Поринаєш, – не дай боже,
Заллєшся водою!”
Пливе Гоголь по Славуту,
З хмари дощик ллється.
У Ворони-жалібниці
З жалю серце рветься:
“Ой з’явися, ясне сонце,
Висуши нам крила,
Що обом нам з мокрим пір’ям
Літати несила!”
“Ой Вороно-жалібнице!
Чого марне крячеш?
Я купаюсь-очищаюсь,
А ти з дуру плачеш.
Нащо мені на Славуті
Твоя осторога?
Сушилась би собі мовчки
Ротата небого!
Нащо мені од дощику
Твоя оборона?
Сиділа б ти собі мовчки,
Химерна Вороно!”
