І
Бувало так на світі, що й Гомера
Унівець повертали, і Шекспіра.
Ревла тогді гарматами Мегера,
Мовчала мовчки тихострунна ліра.
Хмельницький, злюка, єзуїт Тетея
Та Дорошенко, вихрювата гиря,
Хотіли нас під Турка підобгати
Чи то Ляху в підданство знов оддати.
ІІ
Тогді Кромвель між англами з’явився,
В завзятті рівня козакам-сіпакам;
З Шекспіра глумом він гірким глумився,
А в нас Гомер з Бояном гадамакам
В шинках на запалку люльок згодився
Або на дещо інше по “балакам”.
Опрігсь Хміль злющий, вмер Кромвель побожний,
Підняв знов голову народ вельможний.
ІІІ
Над ним безсудна шабля не блискає;
Козак не п’є горілки разом з кров’ю
І паненят Орді не поставляє;
Про греків ми говоримо з любов’ю,
І кожен з нас Гомера ввічі знає:
Бо надписсю блищить він золотою
В розкішних дуків по бібліотеках,
Недужнього їх розуму аптеках.
ІV
А що, коли б живий Гомер придибав
До іншого високого порога,
Чи то Шекспір, прокинувшись, нагибав
Небитий шлях до панського чертога?
О! лучче б сніг на голову їм випав
Посеред літа спекою палкого,
Аніж з гістьми такими розмовляти
І розум свій обом їм показати.
V
Бувало справді се, що і Гомера
Унівець повертали, і Шекспіра.
Як, з пекла вирвавшись, ревла Мегера,
Тогді мовчала тихострунна ліра.
Що ж повертає внівець їх тепера?
Невже завихрена в Парижі гіра
Та забавки поезії легкої,
Як той пузир, і як пузир пустої?
