Нагулялося по небу
Весняному сонце,
Зазирає на добраніч
У низьке віконце.
І проміннячком угору
Огняним стріляє;
Хрест на церкві розтопленим
Золотом сіяє.
Закотилося, сховалось
За степи, за море;
Понад морем кров палає:
Хмара хмару боре.
Стало темно по садочках,
Тихо пил сідає,
І село у прохолоді
Ніби оживає.
Обливаючись червоним
Світом від заходу,
Із колодязя дівчата
Набирають воду.
Чорнобриві-уродливі,
Всі в квітках дівчата
Мов ясні, принадні зорі,
Грають оченята.
Щебетаннє-реготаннє
Оддалеки чути:
Без пісень, без жартів, сміху
Не живе й минути.
Під коромислом ступає –
Рибонькою в’ється.
Карі очі, чорні брови, –
Все в її сміється.
Чи жартує, чи сумує,
Чи хлипле, чи спорить,
І сорочка і личаннє, –
Все на ній говорить.
Що в селі, що в полі сталось,
Наш колодязь знає:
Як вода дзюркоче з цебра,
Річ не замовкає.
Про кохання і про зраду,
Про тяжкі пригоди,
Про заручини щасливі,
Нужду і вигоди.
І як з милим зустрічалась,
І що говорила,
І за що полаяв батько,
За що мати била.
Всі одрадощі й всі смутки,
Все, чим серце б’ється,
У розмовах тих вечірніх
Мов із ринви ллється.
І щасливі щебетаннєм,
Мов пташки співочі,
Не вмовкають у розмові
До самої ночі.
