Пантелеймон Куліш – Маруся Богуславка: Вірш

Пісня II

Дума перва

Смерте, бабо-сповитухо,
Лікарю людський останній!
Ти одна нам гоїш духа
В нашій долі безталанній.

Утомившись закривати
В Богуславі людям очі,
Димом сховища сповняти
І душити крик жіночий.

Понагачувала трупу
Повні сіни коло хати
Та й пійшла живого лупу
В дикім полі доглядати.

І забула про едину
Непридушену людину,
Мов у полі на роздоллі
Про нескошену билину.

Не билина в чистім полі
З-під коси твоєї встала:
Сирота стара в недолі
Пам’ять-розум утеряла.

Підвелась і по пустині
Диким поглядом блукала…
Опинившись на могилі,
Серед степу промовляла:

«Де се я, і що се з нами
Сталось-приключилось?
Ні світлиці, ні кімнати…
Се мені приснилось.

Се я сплю… О, як же серце
Тяжко замирає!..
Степ, могила… і криваве
Сонечко сідає.

У димах сідає сонце
Чи в кров поринає?
Вітер з полом’єм по полю,
Мов по морю, грає.

Ні села кругом, ні духа…
Скрізь галки літають,
І собаки, мов на звіра,
Скиглять-завивають.

Що ж се за пожежа сталась
Серед України?
Потонуло все, почезло…
Нігде ні хатини!

О, невже б то се татаре
Наших позаймали,
Села й ниви попаливши,
У полон погнали?

Ні! Під дзвоном королівським
Сплю я на могилі…
Чи то ж люде, як горіли,
В дзвона б не дзвонили?

Задзвоню, чи не прокинусь…» —
Встала й задзвонила.
Затремтіло ветхе тіло;
Серденько занило.

І озвалося до дзвона
Скигленнє собаче, —
Мов душа в пекельних муках
Під землею плаче…

О, мовчи, страшенний дзвоне!
Збудиш хирне серце…
Як проснеться-стрепенеться,
Кров’ю розіллється.

Я забула, як заснула,
Чим була, живучи…
Темна темрява бгорнула
Мізок мій болючий.

Ніби я когось любила,
Гарна, молоденька;
Ніби нас благословила,
Радуючись, ненька.

Чи дочка була се в мене,
Чи се я, Маруся?
По кому се я так плачу,
По кому журюся?

А, згадала!… Я з’єднала
Доню за султана,
За всесвітнього гетьмана,
Злющого тирана.

Таж він хлепче кров людськую,
Мов собака воду, —
І за потвар сю лихую
Видать пишну вроду!

За нелюба-товстогуба
Утопить дитину,
Що робила Божим раєм
Нам стару хатину!

Мов за змія-людожера
Дочок оддавали [19],
Що ченці там у печерах
Страшно змалювали…

От чого я так журюся,
Чого ревно плачу,
Мов береза, слізьми ллюся,
Світонька не бачу.

От чого я так журюся,
Аж у землю б’юся…
Полечу до неї в пекло
Та хоч подивлюся!

О, коли б її побачить,
Глянути й умерти!
Викупила б та хвилина
Муки жизні й смерти…

Я знайду в турецьку віру
Кучман, шлях Татарський [20]:
Як везли, вона все дерла
Подарунки панські, —

Подарунки ті криваві,
Що татарин клятий
Засліпив голубці очі,
Щоб її піймати.

Він кармазин златоглавий,
Гаптуваннєм шитий,
Розіслав у нас по лаві,
Щоб її зловити.

Загорілась тогді церква,
Дзвони задзвонили,
Китайки да блаватаси
Всю світлицю вкрили.

Дери, доню, ту огиду,
Парчі й оксамити
Да по Кучману розкидуй
Неньці для приміти.

Буду в руки златоглави
Прокляті хапати
І знаки твої криваві
Слізьми обливати.

А пожар собі під ноги
Слати-підгортати,
В золоті твої чертоги
Путь гірку верстати.

Бачу, як вони зіяють.
Вирлами дракона,
На Вкраїну позирають,
Мов безодня чорна,

Не боюсь вас, кляті вирла,
Кров’яна пучино!
Нам поможе Божа сила
Проти них, дитино.

Вже вона мені стихенька
Світить свічку-зорю
І веде мене ясненька
На страшну Цоцору.

Там, я чула, пан Жовковський
Згинув од шаблюки,
І досталось його тіло
Татарюзі в руки.

А велика головище
Котиться по полю…
Я піймаю та й сховаю
Диво під полою.

За се диво буду пиво,
Меди-вина пити,
В златоглавах да в блаватах
Павою ходити.

Бо повісить цар-невіра
Диво те під зорі,
Щоб і Польща, й Україна
Потонули в горі.

Прикує його невіра,
Ланцюгом узявши,
Щоб його проклята віра
Побивала наших.

«Хто мені, — рече, — те диво
Знайде на Цоцорі,
Той у мене засіяє
Високо, як зорі.

Буде первим чоловіком
По царі-султані
І блищатиме, як сонце,
В золотім жупані»…

Ой чого ж се побіліла,
Чорная долина?
Бо вся Польща обомліла
І вся Україна.

Побіліла ти, долино,
Панським білим трупом:
Збагатила вражу силу
Жакуваннєм-лупом.

Побіліла трупом панським
Поруч із козацьким,
І вквітчався труп не маком,
Порубом лицарським.

Я по мертвих не ридаю.
Голошу-співаю,
З сіроманцями-вовками
Квилю-проквиляю.

Годі, вовці-сіроманці,
Труп лицарський рвати:
Я живе вам кину серце,
Бідолашна мати.

Ухопіте, розірвіте,
Бо воно голосить,
І в глухих богів рятунку
Від ординця просить.

Погоріли всі світлиці
І церкви з богами,
Залягло під попелами
Поле облогами.

Сіймо-сіймо здуру сльози
По степу-облозі:
Ані правди, ні відради,
Ні надії в Бозі».

Не мара вночі блукає,
Щоб людей лякати:
За дочкою уганяє
Божевільна мати.

То ридає, то співає,
То з печалі рветься,
То на Бога нарікає,
В землю грудьми б’ється.

І, не знаючи дороги,
До Дністра простує…
Мов крилаті в неї ноги,
Пузирів не чує.

Старосвітська кров козацька
В ветхих жилах врала;
В тілі мученім юнацька
Сила воскресала.

Ясувала бідна мати
Бідної Марусі —
Дух потужний і завзятий
Нужденної Русі.

І мов давнього варязтва,
Невгавуща сила,
Мов скажений дух козацтва,
Бурею летіла.

Довгий, мов бунчук гетьманський,
Волос розвивався;
Сам собою шлях татарський
Їй під ноги слався.

[19] – Мов за змія-людожера || Дочок оддавали… — Можливо, Куліш має на увазі відомий мотив боротьби Кирила Кожум’яки (а також і Георгія-зброєносця) із змієм, в якій Кожум’яка переміг і визволив доньку князя. Легенду про Кирила Кожум’яку Куліш опублікував у «Записках о Южной Руси» (Спб., 1857.— Т. 2.— С. 27—ЗО), зазначивши при цьому, що ця легенда походить із далекої старовини.

[20] – Кучман, шлях Татарський… — Тобто Кучманський шлях. Одне із відгалужень Чорного шляху (починався в Перекопі, перетинав пониззя Дніпра, проходив між верхів’ями Інгульця, Тясмнну і Росі в напрямі Умані, Тернополя), яким татари ходили у свої походи в XVI—XVIII ст. на Поділля і Західну Україну. Поблизу Тернополя з’єднувався із Чорним шляхом.

Дума друга

І

О Дністре, знаний проміж лицарями,
Порогу руської землі кривавий!
Колись давно ми з Струсями-братами [21]
Поза тобою здобували слави:
Волощину [22], мов щит, із рук турецьких
Ми довго рвали вкупі з поляками,
За приводом Серп’яг [23] та Вишневеньких [24]
Блукали в полі вовчими слідами,

Шуганнєм по світах рівнялись із орлами.

ІІ

Тепер ти, Дністре, став гнилим потоком
Гидоти всякої, що назбиралась
У посварках Заходу із Востоком,
І лютостю обох їх провонялась.
О Музо! Одверни від неї очі:
Нехай ляхи гризуться з русинами,
Втікай із їх кубла голодна й боса,
Як бігла бідна мати манівцями,

Обдерта по тернах, бліда, простоволоса.

ІІІ

Обдерта по тернах… Зима упала
На голову злиденній за годину.
Тепер її й Маруся б не впізнала,
Коли б вернулась звідти на Вкраїну,
Де «чотирма концями світу» править
Той цар, що величають тінню Бога,
Той, що й Москву, й ляхву, і німця давить,
І Риму гордого втирає рога,

Дарма, що королі там товпляться в порога.

IV

О серце матірне! Ти б не злякалось
І Люцифера [25] у його потузі,
Бо в тебе вже нічого не зісталось,
Нічого у твоїй важенній тузі…
Дивується волошин, стрівши бабу,
Як се Дністро перебрела старенькаї
І, сміючись, говорить, буркулабу:
«Води їй по коліно: бо п’яненька,

Дарма, що зморщилась і зсохлась, як опенька.» —

V

«Не смійся, — каже той, перехрестившись, —
Се відьма з Лисої гори [26] втікає.
Мов середа на п’ятницю скривившись,
Дивись, як сльози кулаком втирає.
Не зупиняй, нехай її лукавий
Несе від нас на Буджаки татарські.
Там Кантемир, мовляли, Міч Кривавий [27]
Прости нас, Господи, пророк султанський,

Сю відьму верне знов до чортової лави.»

VI

Глузує буркулаб. Вертавсь додому
Зі Львова саме, від попів побожних.
Подав на шату Юрові Святому [28]
Срібла від земляків, бояр вельможних;
Так мислі вже благочестиві в нього
На язиці веселому вертілись
І гладив живота свого товстого,
Жартуючи з очей, що не дивились

На Божий світ од сліз і в чорну землю врились.

VII

Не дивляться на Божий світ, а знають,
Як манівцями втрапить до Царграда [29],
Звідкіль їм зорі-оченята сяють
Із обмурованого міцно саду.
Високий мур! Вона про нього чула…
Хто не чував про нього на Вкраїні?
Страшні будинки клятого Стамбула
Ввижались матері й малій дитині.

Кобзарська пам’ять їх і досі не забула.

VIII

Коли б добитись їй туди живою,
Вона б зуміла крізь той мур пробитись…
Вона б його розбила головою
Жовковського, — аби їй подивитись,
Аби заглянути в ті очі-зорі
І, не спитавши ні про що, втонути
У несказанному блаженстві-морі,
І до страшного суду [30] так заснути,

І про все горенько, про всю біду забути.

ІХ

«Ось-ось вона! Ось, котиться по полю
Розумна голова, що рятувала
Всю Польщу й Русь! Я під полою
Її сховаю, і, як розбивала
Вона страшного ката-супостата,
Так розіб’ю той мур страшенний нею»
О доню, утікай сюди від ката;
Сховайся під наміткою моєю, —

Я в Київ проведу тебе попід землею.,

X

Святі ченці там ходи покопали
Аж до самісінького Русалима [31],
Щоб люде від невір туди втікали,
Ховались із добутками своїми.
Там на Великдень [32] стиха дзвони дзвонять,
І люде гомонять, і щось співає.
Нема на світі людям оборони, —
Сира земля їх од біди ховає,

І суду Божого страшного дожидає.

XI

Як тато вернеться з Москви, ми будем
В московській займанщині тихо жити
І горюваннєчко своє забудем…
О, якби тільки до тебе добігти!…
Вже недалечке. Ось біліють мури,
По мурах кров гаряча червоніє…
Сади кругом у воду потонули…
О, визирни ж із них, моя надіє!

Се ж із твоїх садів так любо вітер віє!..

ХІІ

Чого ж ти, земле, так заколихалась?
Чого ти, небо, зразу почорніло?..
Імла перед очима розіслалась,
І серце, мов той камінь, заніміло…
Хитається земля… Іде кругом… Не встою».
Де ж мури під садами поховались?
Се я крізь землю йду… О доню, доню!»
І падає, і по землі послались

Ті патли сиві, що відьомськими здавались.

[21] – Колись давно ми з Струсями -братами… — Очевидно, йдеться про братів Щасного і Юрика Струсів, героїв «Пісні про смерть братів Струсів» (1506). Як зазначає І. Франко, ця пісня не дійшла до нас, і тому він наводить, зокрема, таке свідчення про братів: «Того самого часу (1506) два Струсі, молоді брати і хоробрі войовники, погибли в битві з волохами. Про них іще й досі співають жалібні пісні, що в русинів звуться думами…» Далі І. Франко пише, що у битві «Щасний відразу був убитий, але Юрик (…] бився з волохами доти, доки його кінь постріляний не впав під ним» (Франка І. Зібр. творів: У 50 т.— К., 1984.— Т. 42.— С. 456, 458).

[22] – Волощина — Волоська земля: назва Молдавського князівства в староукраїнських пам’ятках, народнопоетичній творчості та мовній практиці українців у минулому.

[23] – Серп’яга (Іван Підкова; ?—1578) — один із керівників спільної боротьби українців і молдаван проти турків. У 1577—1578 pp. був молдавським господарем. За наказом Стефана Баторія страчений у Львові.

[24] – Вишневецькі — український дворянський рід. Найвідоміші з них:1) Дмитро Іванович (?—1563), який у 1554—1555 pp. на острові Мала Хортиця збудував замок, перебував на службі в Росії. У боротьбі за молдавський престол зазнав невдачі і був страчений у Стамбулі. П. Куліш та інші історики саме його вважали Байдою; 2) Ярема (Єремія; 1612—1651) — відзначився у війні 1648—1654 pp. на боці Польщі.

[25] – Люцифер — назва вранішньої зірки (Венери). В християнській традиції одно із позначень сатани. Воно йде від ветхозавітного пророцтва про загибель Вавілона (див.: Книга пророка Ісаії.— 14, 12—15).

[26] – Лиса гора — історична місцевість на Печерську в Києві, на південний захід від Видубичів. Назва пов’язана із старовинними легендами про шабаші відьом і перевертнів на цій горі.

[27] – …Кантемир, мовляли, Міч Кривавий… — У праці «Отпадение Малороссии от Польши» (М., 1888.— Т. 1.— С. 156—157) Куліш пише про нього як ватажка буджацьких татар. Уже після означених автором у поемі історичних подій Кантемир в 1624 р. був розбитий козацькими загонами С. Хмелецького.

[28] – …Юрові святому… — Георгію Побідоносцю. В християнських і мусульманських переказах це воїн-мученик, з іменем якого пов’язаний мотив драконоборства. Зображується, як правило, на коні. Вступив у битву із змієм-людоїдом і, перемігши його, визволив дівчину.

[29] – Царград — давньоруська назва міста Константинополя.

[30] – … до страшного суду… — у християнстві кінець світу, суд Ісуса Христа, який вдруге прийде на землю, над усіма людьми, які коли-небудь жили на світі. Для цього всі люди воскреснуть і дістануть за вироком Христа або вічне блаженство в раю, або вічну кару в пеклі.

[31] – Русалим (Єрусалим) — місто на півдні Західної Азії, розташоване на р. Кедроні поблизу Мертвого моря. Місце паломництва християн, іудеїв та мусульман. Поблизу Єрусалима на горі Голгофі був розп’ятий Ісус Христос і згодом похований у гробі в скелі.

[32] – Великдень — одне із головних свят у християнстві, пов’язане із смертю та воскресінням Ісуса Христа.

Дума третя

І

«Аллах! – рече над нею татарюга,
Високий, огрядний і бородатий, –
Се милосердію твойму наруга,
Щоб людям без войни так погибати.
Ахмете! Подивись, яке обдерте
І закривавлене стареньке тіло.
Мабуть же не з добра, а з страху смерті,
Воно через степи й терни летіло.

Так поховать його спасенне буде діло.

ІІ

Махай до юрту, бравий мій козаче,
Звели сюди приїхати гарбою:
Бо он, дивись, вже чорний ворон кряче
Над білою старою головою.
Нам сто тринадцять раз повеліває
Святий Коран [33] на вбогих і нещасних
Дивитись так, як з неба позирає
Аллах на нас, козявок бідолашних,

І милосердія єлей в серця вливає».

ІІІ

Помчавсь Ахмет і курявою вкрився,
Зсів із коня татарин бородатий
І вухом странниці до серця нахилився…
«Ні, ще злиденної своєї хати
Душа не кинула!..» І здобуває
Бальзам з саків ловецьких і тростинку
В смажні і мертві вже уста вправляв,
І стиха влив лікарства капелинку.

«Благословен Аллах однині і довіку»!

IV

Сим словом іскру жизні він вітає.
Стара прокинулась і гострим зглядом
У вічі, мов ножем, йому штирхає.
Морщини, мов гадюки, в’ються адом.
«Де, коршаку, ти дів мою голубку?» –
Промовила, і знов погасли очі.
Татарин, із саків доставши губку,
Холодною водою з дзбанка мочить

І, витерши їй вид, ознаки жизні сочить.

V

«О, знаю, знаю! – каже стиха. – Шкода,
Що я збудив тебе! Нехай би згасла
Остання іскорка… Про що природа
Знов улила у твій каганчик масла?
Я бачу образ матері моєї…
Так на землі без пам’яті лежала,
Як вирвано дитину з рук у неї,
А ваша хата полом’єм палала

І навкруги земля, мов пекло, гоготала.»

VI

Скрипить гарба в степу… Ахмет вернувся,
І милосердний батько сина посилає,
Щоб сіна де на добрий в’юк здобувся.
З ним лойтрака він гарно вистилає;
Кладуть стару на сіно і тихенько
Везуть у балище на водопійло.
Спускалося вже сонечко низенько,
Проміннєм степ червоним золотило,

І, мов дрімаючи, на небеса гледіло.

VII

Над водопійлом в балищі кочують
Татаре з кіньми, з вівцями й волами…
Кругом їх юрта, по горбах чатують
Їх сторожі з луками й сайдаками.
Земля чужа та длань міцна Аллаха
Незримо скрізь простерта над хоробрим.
Не відає жіночого він страха;
З своїм мечем, кинджалом, луком добрим

Лякає ворога, мов степового птаха.

VIII

Втікай, волошине, важкий, бокатий,
Із займища свого на тихих водах
Од степової на колесах хати:
Се попасається орда на переходах!
Ввесь тук твоїх долин і згір’я злачні
Оддав Аллах під табуни татарам…
А ви, купці, джавури необачні,
Платіть за чату добре яничарам,

Щоб не згубити вам лічби своїм товарам!

ІХ

Дурних невір за їх гріхи великі,
За ідольство їх і обман народу
Віддав Аллах своїм синам навіки
З восходу сонця до його заходу.
І повелів їх землю назирати
З її добутками і всім багатством,
Як назирає з хмар орел крилатий
Дрібне, дурне і полохливе птаство,

Щоб животворний тук з їх займанщини ссати.

Х

Так сина сей самарянин [34] навчає,
Бистрого, як легка стріла, Ахмета,
І милосерде він, і злість являє
В ім’я свого пророка Магомета.
Сусід страшний для Польщі й України!
Бог та пророк; не хоче більш він знати
Ніякої священної доктрини…
Світ, правда, честь – оце його догмати:

Світ у Корані, честь і правда у булаті.

XI

«Мечем Кривавим я зовусь, мій сину,
В ім’я Того, хто милосерд без міри,
Хто заповідав нам мету єдину –
Всю землю покорити правій вірі.
Тяжкі гріхи впинили предків наших
Од наступу на землі християнські:
За брехні наших гетьманів найстарших
Аллах вернув їх під царів поганських,

І, мов об скелю, ми б’ємось об мури лядські.

XII

Колись давно, мій сину, на Заході,
Де небо нахилилось над землею,
І море-океан гуляє на свободі,
Облігши світ безоднею своєю, –
Ми всі царства були завоювали,
Розкішне Біле море, мов руками,
З Заходу і Востоку обіймали,
Під гордий Рим ходили байдаками,

Із пишних базилик престоли срібні брали.

XIII

Тепер у тих царствах сидять погане,
І королі їх лижуть папі ноги,
А правовірні наші мусульмане
І від козацтва дознають тривоги.
Но прийде час, що, мов на морі хвилі,
Ми встанемо страшні перед джавуром.
Не обороняться поганці нечестиві
Ні шаблею, ні порохом, ні муром…

На пожарищі в них ми станемо авулом.

XIV

Осман [35], високий учень мій в лицарстві,
В кого я душу влив полом’яную,
Тепер сидить, як божество, на царстві
І наготовив їм войну страшную.
Про се ж то ми й рушаєм до Дунаю…
Я матір повезу до роду в гості,
А ти з Добруджі [36] та з лісного краю
Отабориш воювників при мості.

Сю працю я тобі з братами поручаю.

XV

Вже наш ясир дійшов до Цареграда,
А всі добутки, певно, за Дунаєм…
Жде від Османа щедра нас награда,
Та й по базарах грошей назбираєм…
Простуй, Ахмете, в юрт, щоб зараз мати
Відхаяла сю бідолашну жінку,
А я проїду повіз наші чати,
І буду в юрті за малу хвилинку.

Всіх мурз із їх кошів вечеряти позвати.

XVI

Сьогодні по вечері буде рада
Про все, як нам дорогу сю верстати.
Кликни по чабану до нас із стада…
Та щоб відхаяла сю бабу мати.
Нам сто й тринадцять раз повеліває
Святий Коран на вбогих і нещасних
Дивитись так, як з неба позирає
Аллах на нас, козявок бідолашних:

Він милосердієм нам душу надихає».

[33] – Святий Коран — основна книга мусульманської релігії. Складається з релігійних міфів, у яких Мухаммед висловлював своє нове осмислення навколишнього світу і людського буття. В основному склався в середині VII ст. Має 114 сур (частин), поділених на 90 мекканських і 24 мединських.

[34] – Самарянин — житель Самарії, спершу біблійного міста, а згодом області в Палестині

[35] – Осман — Йдеться про Османа II (1605—1622), турецького султана з 1618 р. За його правління турецькі війська зазнали поразки у Хотинській війні 1620—1621 pp. Уклав у 1621 р. Хотинський мир. Згодом був убитий яничарами.

[36] – Добруджа — історична область між нижньою течією Дунаю й узбережжям Чорного моря. Південна Добруджа тепер перебуває у складі Болгарії, Північна — Румунії.

ЖахПоганоЗадовільноДобреЧудово! (1 оцінок, середнє: 5,00 із 5)
Сподобався вірш? Поділіться з друзями!
Теми вірша "Пантелеймон Куліш – Маруся Богуславка":
Читати вірш поета Пантелеймон Куліш – Маруся Богуславка: найкращі вірші українських та зарубіжних поетів класиків про кохання, життя, природу, країну для дітей та дорослих.