На греблі трускій та предовгій,
Що сипано ще за татар,
Задумавшись, їду бідою…
Знемігся мій коник, пристав.
За греблю сю наші ховались,
Почувши, що в полі Орда,
І цілими тут оставались:
Бо їх боронила вода.
Татарських бахматів ні бистрий
Дністро, ні Дніпро не лякав;
Один тілько стрижень багнистий
Одавагу їх дику впиняв.
Задумавшись їду… Згасає
Червоний на заході світ;
З-за хмар молодих випливає,
Село над болотом ячить.
Реп’ях наш, причепа жид, мимо
Іде в хутряному шлику.
Запахло водою та димом,
Завізно в млині-вешняку.
От, стрижень бурчить лотоками;
От, купи мішків на возах;
Кругом таганка з люлечками
Сидять хлібороби в брилях.
Під возом в сопілочку хлопчик
Цвірінькає, учиться грать,
Немов у дупельці горобчик,
Що хоче й собі свірготать.
А там, в комишах на затоні,
Качки, полякавшись, кричать;
Тут путані пирськають коні,
Воли круторогі лежать.
Воно мені все так знакомо,
І гребля, й вози, і вешняк,
Немов би я був се вже дома,
Неначе се рідний мій шлях.
А де моя теплая хата?
Де ждуть-визирають біду?
Усюди за гріш маю свата,
Да брата нігде не знайду.
