Скажіте нам, світильники народів
У темряві науки і природи,
Ви, що догледілись таємних ходів
Народної неволі і свободи:
Чи нам годиться проклинати
Сліпого демона тісноти?
Чи мовчки спину підставляти,
Щоб катував нас до охоти?
Коли ми вік попередили
І, чуючи, що вже світає,
Віконце миру відчинили,
Нехай на небо позирає, –
Який пророк ветхозавітний,
Який апостол благодаті,
Який Мінос, мудрець всесвітній,
Звелів за се в темницю брати?
Де право те, чи на Сінаї,
Чи на Голгофі оглашалось,
Щоб рідне слово в ріднім краї
Розлукою з людьми каралось?
Якому богові угодно
Од серця серце одривати
І з москалями всенародно
На край імперії туряти?
Тобі, о боже біснуватий,
В тісних, мов та неволя, штанях,
Що вчив народ марширувати
І парив у холодних банях!
Свободи ворог, ворог жизні,
Ти був великий душогубець,
Катюга розуму в отчизні,
На сході сонця марколюбець.
Нехай раби про тебе трублять
Брехню у труби золотії:
Їх черті в пеклі приголублять,
Порадники катюг лихії.
Твоя сліпа і дика сила
Була докором Катерині:
Вона кривавих злюк душила,
А ти розводив на Вкраїні.
Коли мої уста мовчущі
Заговорили сповні серця,
Нехай в поля, луги і пущі
Моя клятьба перенесеться,
Щоб наші вбогі недоріки
Своїх братів письменних знали,
Як часто вавілонські ріки
Вони сльозами доповняли;
Щоб знало лякане простацтво,
Як всяка праведна сльозина
Приближує свободи царство
По словесі Марії Сина.
