Нема в мене роду,
Немає дружини,
Ані брата-товариша
На всій Україні.
Дума сумовита –
То моя родина;
Серце одиноке –
Вірная дружина,
Степи, гори, і долини –
Товариство-побратими.
Розпущу я свої думи,
Та й не позбираю:
Розтеклися, сумуючи,
По рідному краю.
Од Лиману до Есмані
Жовтіє пшениця;
Я, безрідний, одинокий,
Всюди чужениця.
Од Лиману до Есмані
Могили чорніють;
Ой жнуть люде, рід із родом,
І надальше сіють…
Хвали бога, хто з подружжям
За постать заходить,
До кого старенька мати
На ниву виходить.
Кому діти помагають
Пшениченьку жати, –
Я з могилами німими
Мушу розмовляти.
Ой по тих могилах, у гору високих,
По тих гробовищах, у землю глибоких,
Лежить мого роду без ліку.
По тих степах, по горах дніпрових,
По балищах і лугах Низових
Живе його слава од віку до віку.
Ой встань, славо,
Устань рано,
Вийди, славо,
Із туману…
Ти безрідному – родина,
Одинокому – дружина,
Товариство – на Вкраїні,
Одрадонька – на чужині.
