Заднілося. Вже пурхають пташата.
Устало сонечко й позолотило
Ввесь степ. Мов огняна чудовна шата
І землю, й небо сяєвом окрила.
Внизу й в вишині гучить-співає…
Ликує жизнь… Дивлюсь – нова картина:
Тиха паланка, райська самотина,
Садами вквітчана, у річці поринає.
Обліг нескошений, і на просторі,
Мов дике птаство, коні скрізь гуляють.
Безлюддє, тиша. Тільки косогори
Широкий степ здалека озирають.
Іду в паланку – і дивуюсь дивом:
Козачка шлик насунула на брови
І скакуном летучим довгогривим
У поле б́оклаг мчить важкий дубовий.
Жовтіють гумна, і хати принадні
З садовини цяцьками визирають.
Хропе козак у будці виноградній, –
Здоров’єм і рум’янцем щоки грають.
Не видно тут ні баб, задрип мізерних,
Ні тих п’яниць, що дивляться мерцями,
Ні миршавих дітей, сиріт злиденних,
Ні городських калік із мисочками.