Пантелеймон Куліш – Паланка: Вірш

Заднілося. Вже пурхають пташата.
Устало сонечко й позолотило
Ввесь степ. Мов огняна чудовна шата
І землю, й небо сяєвом окрила.

Внизу й в вишині гучить-співає…
Ликує жизнь… Дивлюсь – нова картина:
Тиха паланка, райська самотина,
Садами вквітчана, у річці поринає.

Обліг нескошений, і на просторі,
Мов дике птаство, коні скрізь гуляють.
Безлюддє, тиша. Тільки косогори
Широкий степ здалека озирають.

Іду в паланку – і дивуюсь дивом:
Козачка шлик насунула на брови
І скакуном летучим довгогривим
У поле б́оклаг мчить важкий дубовий.

Жовтіють гумна, і хати принадні
З садовини цяцьками визирають.
Хропе козак у будці виноградній, –
Здоров’єм і рум’янцем щоки грають.

Не видно тут ні баб, задрип мізерних,
Ні тих п’яниць, що дивляться мерцями,
Ні миршавих дітей, сиріт злиденних,
Ні городських калік із мисочками.

ЖахПоганоЗадовільноДобреЧудово! (Оцінок ще немає)
Сподобався вірш? Поділіться з друзями!
Теми вірша "Пантелеймон Куліш – Паланка":
Залишити відповідь

Читати вірш поета Пантелеймон Куліш – Паланка: найкращі вірші українських та зарубіжних поетів класиків про кохання, життя, природу, країну для дітей та дорослих.