І
Прощай, мій краю, берегу рідний!
Вже ти зникаєш над синім морем;
Вітри ночнії, ревучі хвилі
Разом співають із моїм горем.
Он сонце в морі тоне-сідає…
Марно за сонцем поженемося…
Прощай, ясненьке! Прощай, мій краю!
Чим же ми в пітьмі звеселимося?
ІІ
Недовго в пітьмі нам пробувати:
Встане червоне знов ніби з раю.
І небо, й землю будем вітати,
Да не тебе вже, рідний мій краю!
Древній будинок мій занедбають;
Світлиці смертне мовчанная вкриє;
Стежки й доріжки позаростають;
Тілько в воротях пес мій завиє.
ІІІ
“Чого ти плачеш, любий мій хлоню,
Серед морської пісні гучної?
Чи ти не знаєш вітру на морі,
Чи ти злякався хвилі буйної?
Ходи до мене, малий мій пажу:
Годі тужити, годі зітхати!
Не бійсь, оглянься на барку нашу:
Сокіл-орел се ясен-крилатий”.
ІV
“Я не лякаюсь вітру, ні моря:
Нехай ревуче реве-бушує.
Ти ж не дивуйся, князю Герольде,
Що моє серце сумом сумує.
Я ж бо покинув неньку рідненьку,
Дома покинув батька старого.
Тілько й надії мойму серденьку
На тебе, пане, на тебе й бога.
V
Батько молився за мене ревно…
Той не заплаче, не засумує.
Мати ж старенька – знаю се певно –
З туги-печалі занедугує”. –
“Годі ж бо, годі, любий мій хлоню!
Сльози вкрашають чисте обличчє…
О! Коли б я мав сповість спокойну,
Плакав би й я так або ще й більше!..
VІ
Вірний мій слуго! Ти ж чого сумен?
Ти чого збліднув і зажурився?
Чи про корсара став тяжкодумен,
Що так поникнув, так похилився?” –
“Ні, любий пане! Я, слава богу,
Бачив пригоди, то й не боюся;
Тілько покинув жінку-небогу,
Того блідий став, того журюся.
VІІ
Жінка й хлоп’ятко при панськім дворі
В затишку-холі; та як їй скаже:
“Мамо! Чи тато не втоне в морі?” –
Що бідолашна мати відкаже? –
“Годі вже, годі, вірний мій слуго!
Шкода, що кинув жінку-небогу.
Я ж, що не маю подруги й друга,
Я хіба жартом рушив в дорогу?”
VІІІ
Віри не йму я тузі в коханки.
Туга й зітханнє – хитра омана.
Жарти верчірні й потайні ранки
Висушать сльози, що проливала.
Про втіхи давні я не сумую;
Про смерть на морі мені байдуже;
Тілько про те я в світі горюю,
Що сумовати ні по кім, друже!
ІХ
Сам я, один в божому світі;
В мене домівка – безкрає море:
По кому став би сльози ронити,
Як моє всім їм байдужнє горе?
Пес хіба тілько скиглити зрана
Буде, да й той, поки хто нагодує…
Ласку забуде давнього пана,
А як вернувсь би, ще й пошматує.
Х
Ти, корабелю, орле крилатий!
Світ я з тобою ввесь облітаю.
Мчи мене всюди, друже і брате,
Ти не до мого рідного краю…
Віват вам, віват, хвилі ревучі!
А як з очей вас колись втеряю,
Віват, пустине, гори та кручі!
Прощай навіки, рідний мій краю!
