Міцкевичева балада
Ой що ж то за хлопець, хороший, вродливий?
Що то за дівчина край його?
Ходять над водою тихою ступою –
Світить молодик срібнорогий.
Годує дівчина хлопця ягідками,
Що в гаю зеленім набрала,
А він їй головку квітчає квітками…
Певне ж, то кохання пара!
Скоро день погасне, зійде місяць ясний –
Вже вони виходять із гаю:
Хлопець той – мисливий, стрілець уродливий,
Хто така дівчина – не знаю.
Звідкіля приходить – не питай даремне,
Як вона зникає – бог знає.
Мов зоря засвітить попід гаєм темним,
Мов іскра в темноті згасає.
“Скажи мені правду, серденько-дівчино,
(Нащо ти з ума мене зводиш!)
Де твоя хатина? Хто твоя родина?
З якого села сюди ходиш?
Літечко минає, листя опадає,
Холодні зближаються ночі:
Не в гаю, а в хаті мушу цілувати
Твоє личко, твої карі очі.
Коли ж ти безрідня, серденько-дівчино, –
Ходім до моєї господи;
Житимем з тобою, як риба з водою;
Всі матимеш в мене вигоди.
Що в мене достаток і худоби статок;
Що в мене і вівці, й бджолята;
Що в мене світлиця – цареві годиться;
Моя мати твоя буде мати”.
“Ой козаче-тумо, горда-пишна думо!
Не йме тобі моє серце віри.
Мати говорила, що така в вас віра,
Як на синім морі піна
Мати говорила, що в вас тільки ласки,
Як на тихім ставі ряски;
Солов’єм співаєш, а серцем буяєш –
На іншую мене проміняєш”.
“Серденько-дівчино, от же на колінах
Клянусь тобі місяцем, зорями,
Присягаю небом, землею і пеклом,
Що не буде іншої між нами!”
“Ой місяцю-князю! – озвалась дівчина, –
Я тебе за свідка призиваю.
Як слово зламає, нехай покарає
Його твоя сила святая!”
Скоро зговорила – мов виросли крила,
Голубкою поміж віття лине,
Назад обернулась, лукаво всміхнулась, –
Мов та іскра, у темряві гине.
Шкода здоганяти, шукати-гукати!
Пішла луна по гаєві сумно.
Ніхто не озвався, ані засміявся,
Зостався козак сам собі думно.
Думає-гадає, додому вертає,
Сумуючи понад сонною водою.
Тихо-тихо в лісі, хіба тільки трісне
Суха вітка в нього під ногою.
По сонній водиці проміння блищиться:
Срібнорогий в воду зазирає;
Аж ось із-за гаю вітрець подихає ,-
Ясна хвиля по озеру грає.
Чи то ж забіліла на озері піна,
Чи то дивне проявилось диво:
Що посеред піни, мовби на картині,
З’явилось дівча уродливе?
Молоденька, гожа, як повная рожа,
Покроплена ранньою росою,
То співом озветься, то сміхом заллється,
Бере очі, вабить серденько красою
“Козаче мисливий, хлопче уродливий! –
Озвалася із срібної піни, –
Чого вночі блудиш і серденьком нудиш
По зрадливій, лукавій дівчині?
Годі сумувати, важенько здихати!
Ходи, серце, до мене гуляти.
Будем танцювати, як рибонька, грати,
Як ластівка, по воді черкати.
Або під водою, ляжемо зо мною
На м’якому лілійному ложі
Тихими речами й карими очами
Розкажу я тобі про всі дива божі”
З води виринає, як срібло сіяє…
Мутить йому душу нагота дівоча,
А вона смієтсья, як рибонька в’ється,
Як голубка, до його буркоче.
Ой манить словами й чорними бровами,
Веселкою по воді кружляє,
То знов поринає, лебідкою грає,
В срібні бризки воду розбиває.
Забилось серденько, підбіг він близенько,
Хоче скочить в воду і не хоче.
А срібна хвиля ноги йому змила…
Дзюркотить – і підмива – й лоскоче.
Вабить його, тягне, серце в грудях тане;
Мов його до лона мила пригортає.
І божбу святую, і тоску німую –
Усе, про все козак забуває.
Ринеться у воду: пишную уроду
Оком, серцем і душею обіймає.
Пливе, допливає, руки простягає
І до серця любо дівча пригортає.
Ой гляне-спогляне на личко рум’яне –
Що за диво, що за нове чудо:
Се ж його кохана, забутая пара!
Зникла разом з очей йому луда.
“А ти ж присягався і місяцеві клявся!..
Буде ж тобі кара по заслузі:
Поки місяць світить, будеш ти ходити
Над водою у великій тузі”.
Скоро зговорила – зашуміла хвиля,
Під водою обоє сховались.
Де вони гуляли, любо розмовляли,
Ні жодного сліду не зосталось.
Тільки, як день згасне, зійде місяць ясний
І загляне в таємничі води, –
З озера рине вродлива дівчина,
Зустріч – хлопець хорошої вроди.
Вона над водою сіяє красою,
А він тужить у темному гаю.
Хлопець той мисливий, стрілець уродливий;
Хто така дівчина – не знаю.
