Був я вбогий, серцем хирний
Порав знай сусідське поле.
Вбожество – велике горе,
Гроші – от воно добро!
Щоб скінчити вік невірний,
Я пішов до чорта в гості,
Підписався jego Mosci
Віддать душу за срібло.
Став круги я з ним кружати,
Полом’єм вони палали,
В полом’ї кістки тріщали:
Се було в нас закляттє.
Кинувсь я тоді копати
І здобув грошви чимало…
Скілько й око не вбачало
За все нуждене життє.
Ніч була бурлива, темна,
Аж дивлюсь – блиснула зірка…
Ще зірок за нею кілько…
Тут і півень заспівав.
Зникнула мара підземна;
Бачу в пана я беседу;
П’ють, їдять, і кубок меду
Пан мені сам наливав.
Огрядний собі, нівроку,
І веселий був панюга;
У гостях в його прислуга,
Посеред музик та скоку,
Попиває добрий мед.
Тут нам їсти, тут нам пити,
В свято хороше ходити,
Праця ж нам не в уперед!
Пий і ти: се жизні сила,
Скарбувати ж добра воля
І з чужого вміє поля:
Плуг, сокира, заступ, вила –
От і все в нас закляттє!
Хто сю правду зрозуміє,
Працювати добре вміє, –
Щасне матиме життє.
