Як Дружба чи Любов подвинуть наше чувство,
Як Правда крізь Олжу проб’ється й блисне,
В устах обманювать є знане всім іскуство,
Сльза ж не зрадила ні разу ще мені.
Усмішка часто в нас виявлює глибоко
Затаєну в душі ненависть або страх,
Мені зітханнє дай, дай мову серця – око,
Що затуманиться негадано в сльозах.
Гарячі жалощі показують, що люде
Жорстокі варварства віки пережили,
Но каяття сльоза тихенька вічно буде
Найкраща Небу дань від грішниці Землі.
Хто зваживсь океан під буйними вітрами
Туди й назад судном легким переплисти, –
Понуро нахиливсь над білими валами
І почали дрібні з очей йому текти.
Ось воїн, він піднявсь, мечтатель романтичний,
За славу, волю, честь народну воювать;
І як простреться ниць його противник вічний,
Дак рани кинеться сльозами омивать.
Вернувшись до своїх у гордощах законних,
Кривавого свого відкине зубрія
І виплатить йому ціну всіх бід походних
Сльозами тихими вщасливлена сім’я.
Кубелечко моє в літа мої щасливі,
Де легконогий рік від любощів тікав!
Як їхав ще я раз в місця твої чествиві,
Крізь сьоззи я твою дзвіничку привітав.
Хоч я тепер уже не смілю до Марусі
З божбою, як тоді, ніжною приступить,
Та сльози спогадать солодкі не стиджуся,
Що ми клялися ними одно ‘дного любить.
Досталась іншому, моя ти пишна крале:
Бувай щаслива з ним, твоє ж святе ім’я
Довіку штить-любить душа не перестане,
І не забуду сліз твоїх довіку я.
О друзі дорогі! покіль я не ‘ддалився,
Надію виявлю, дорожчу всіх перел:
Коли б у хуторцях сих знов із ким зустрівся,
Щоб слізьми ми ‘блились, як плачемо тепер.
Коли я ‘д півночі сумній од вас полину
І в домовині там лежатиму сумній, –
Проходючи хто з вас повіз мою могилу,
Сльозою покропи прах одинокий мій.
Нехай не мармуром золоченим промовить,
Як чада суєти, тяжку свою печаль,
Словами пишними мене не славословить,
А слізьми тихими проявить братінй жаль.
