(Дума)
Надежді Олександрівні Білозерській
Бринь бандура, та й замовкне…
Чом же не заграє?
Стоїть старець під віконцем, –
Чом же не співає?
Ой ходив би я по селах
Од хати до хати,
Ой співав би на ввесь голос, –
Нікому співати!
Як промовлю: “Христа ради”
(Великеє слово!), –
Скиба хліба в хлібороба
Старцеві готова.
Як спогляне добре око
На голову сиву,
Закликають люде старця
У хату щасливу.
“Сідай, діду, старче божий!
Підкріпись вареним,
Випий чарку, згадай наших
Родичів померлих”.
Я сідаю, підкріпляюсь
На життя злиденне…
Ой я старець, – не старече
В грудях серце в мене.
Поминаю усіх мертвих,
А по живих плачу,
Що нікого я живого
Серед них не бачу.
Ні з ким сісти потужити
В полі на могилі;
Ні з ким піснею збудити
Літа молодії.
Молодосте-одрадосте,
Воленько без краю!
Кому про вас на старечій
Бандурі заграю?
Чиє серце стрепенеться
Од слова живого,
Що співав я, віщував я
Віку молодого?
Ой співав я, віщував я:
“За малу годину
Оживить живеє слово
Рідну Україну,
І праправнуки згадають
Прапращурів діло,
І промовить до них в полі
Усяка могила!”
Ой співав я: “Буде жити
Наше слово, буде!”
Чи живе ж воно у тебе,
Безталанний люде?
Не по селах проходжаю,
А по кладовищах:
Спочиває наше слово
В німих гробовищах.
Поховали ми з дідами
Слово, нашу силу;
Густо, густо засадили
Рутою могилу.
Зеленіє, мов барвінок,
На могилі рута:
То були ми, як жили ми,
Як гибли – забуто!
Ой замовкни, моя кобзо:
Нікому співати!
Промовляю “Христа ради”
Од хати до хати.
Густий морок скрізь по хатах,
Густіший – в будинках,
Що нема душі живої
В сестрах-українках;
Що пониклим, в’ялим серцем
Німоту кохають,
Покохавши, паненяток,
Німчиків роджають.
Ой німують по Вкраїні
Високі палати;
Густий морок окриває
Пахарськії хати.
Бринить бандура, та й замовкне…
Мов пекельна сила
На живії мої струни
Руку наложила.
Наложила вона руку
На гарячу душу…
Ой співав би, віщував би,
Та мовчати мушу.
