Старий гай мрій, пахущий гай!
Нанюхатись не мушу!
Від місяця чудовий світ
Мені чарує душу.
Ішов я ним і як ішов,
Вгорі заграло море:
То соловейко заспівав
Про любощі й про горе.
Про любощі й про горе він
Співав, про сльози й сміхи
І слізьми й сміхом нагадав
Забуті вже утіхи.
Ішов я гаєм дивним тим,
Аж ось передо мною
Стоїть будинок замковий,
Будований з пихою.
Замкнені двері й вікна всі.
Мовчанка скрізь понура.
Здавалось, ніби тиха смерть
Живе в тих пишних мурах.
На рундуці розлігася сфінкс,
Страшне і ласе юдо.
Левине тіло й пазурі,
Жіночий вид і груди.
Жіноча врода! Два білки
Про любощі казали.
Всміхалися вуста німі
І дозвіл свій давали.
Співав так любо соловей,
Що я не зміг терпіти,
Поцілував – і сам себе
Занапастив навіки.
Ожив той мармуровий вид,
Почав стогнати камінь.
Жадібно й голодно він пив
Моїх цілунків пламінь.
Диханнє з мене випивав
Неситими вустами
І тіло трепетне проймав
Левиними кігтями.
Солодкі муки! Любий жаль
І втіха й біль без міри.
Щасливили мене вуста,
А кігті серце дерли.
А соловейко: “Сфінксе мій!
Ви, любощі! – співає. –
Чого серед утіх таких
Так серце замирає?
О гарний сфінксе! Розгадай
Сю загадку предивну…
Багацько розум літ
Над нею м’яв чуприну”.
