(Поема, 1625)
Пісня перва
І
Колись давно, як Хміль кругом нас не обвився
І в пеклі було простірно: бо козак
В розбійницьку тоді потугу ще не вбився
І грошей не носив кривавих у кабак –
Жив уз Дніпро Тарас, на прізвище Сторчак;
Доматарем він жив, мовляли, гречкосієм.
Хоч шляхтичем родивсь, та був собі простак.
Розумний чи дурний, сказати вам не вмієм,
А тільки що його дражнили грамотієм.
ІІ
Письменними ж тоді були не всі й попи,
А часом грамоти не шупив і владика.
Лічити вміли більш полукіпки й снопи
Та прислухалися, де в бубон б’є музика.
Як попадеться ж хто було в татарські лика,
Тоді всяк нагонця летіли умудрявсь
(Хіба вже був старий, невдаха чи каліка),
За хижим чамбулом з товаришами гнавсь
І в’язником ще більш, ніж здобиччю, пишавсь.
ІІІ
Сей грамотій не вмів читати ні писати,
А тільки: як було до церкви забреде,
То дяк не важився абияк белькотати,
Мовляв собі: “Воно й таке дурним збреде”.
Ні, наш Сторчак його якраз там попаде,
Де зайде на ввесь мир широке частуваннє
І всю йому дурницю прогуде,
Що він, так жуючи й глитаючи писання,
Робив з премудрого глаголу белькотання.
ІV
Дяк не любив його, та не любив і піп.
“Коли б не піп, – рече, – дак не вбирайсь і в ризи,
Знай плуг та борону, чи серп да косу й ціп;
Не сунь у беседу кощунної мармизи,
Мов ті січовики, статарені харцизи,
Що словом докірним нікого не мине.
Сидять у б́еседі діди поважні, лисі,
А він гуде своє кощунство навісне,
Що ніби в церкві й дяк читать горазд не втне!”
V
Ще хлопцем Сторчака завезено до Січі.
До брата брат колись у гості завітав
І, подивившися небожу пильно в вічі,
За кухлем річ таку поважно промовляв:
“Не личить, щоб небіж між дома пробував.
Доматарів у нас доволі, гречкосіїв,
А вік тепер такий, мій братику, настав,
Що вже не город Львів, не Вільна і не Київ,
А тілько Січ з його добро зробить зуміє.
VІ
Згадай, яким я втік задрипою од вас,
Від рала та серпа за Дніпрові пороги,
Як в Аксака Юрка, підстарости, прокравсь,
А в жида задовживсь, нетяжище убогий.
Тепер мене веди хоч у царські чертоги:
Блавати на мені, кармазин та сап’ян!
Храни нам, боже, Січ на многі літа й многі
Та помагай лупить безбожих бусурман,
Да брязкотітиме наш черес і гаман!”
VІІ
Та й висипав на стіл червінці з талярами…
“Іди, Тарасику, йди! А ми тут будем ждать,
Що й ти по-дядьківськи засяєш з козаками, –
Казали вдвох старі. – Господня благодать
Нехай тебе хранить, як будеш воювать
І морем на чайках здобичний путь верстать!”
Пішов, нема його, про його не чувать.
Умер старий ждучи; умерла й бідна мати.
Кропива, бодяки та хміль круг пустки-хати.
VІІІ
Аж ось вертається і низовців клене.
“Коли б вас так господь непроглядним туманом
Окрив, як ви, туми, туманили мене
Тим золотом-сріблом та виставним жупаном!..
Голодна й гола Січ із кошовим гетьманом!
По селах нетямних молодіж навісну,
Що рибу по весні рибалка кукольваном,
Отруює-мутить, пускаючи ману
І підсипаючи в горілку дурману”.
ІХ
Се чувши, низовці, що в кабаці гуляли
З жінками зайвими та з удовцем-дяком:
“Розстриго січовий! – на нього загукали, –
Правдиво ми тебе прозвали Сторчаком.
Гляди ж, не ляпоти безкостим язиком
І матір нашу Січ не важся зневажати:
Бо ми за ляпотню дуривсвітню твою й колком
Не зарікаємось тебе оперезати,
Що будеш і крізь сон ой-ойкати, стогнати!”
Х
“Я й є Сторочак, – рече гулякам утікач. –
Сим тільки прізвищем ви й не скривили правди.
Я – кістка в горлі вам, не бублик, не калач,
Що в перепічайок ви любите хапати.
А хто б мене колом хотів оперезати,
Нехай зо мною перш вискакує на герць,
Щоб знала і сама козацька ваша мати:
Хто з вас хвалько, а хто будько і молодець!
Хто кийовкик-гультяй, хто шабельник-боєць!”
ХІ
Не зважились на герць кабашники-гуляки.
“Лежать у закладі, – мовляли, – всі шаблі.
Ось в кості граємо на кожанки й кульбаки,
А як окупимось, тоді ми всі твої;
З котрим хоч – рубайсь; не бійсь, ми не драгли”. –
“Ви не драгли в шинку, – Сторчак їм дорікає, –
Вас, пухлих опияк, лякають і киї;
Хто ж добру при боку шаблюку-сваху має,
Той вас десятками, бо й сотнями ганяє!”
ХІІ
“Бач, панське кодло! Бач? Воно й через сто літ
Воняє шляхтою! Дарма, що на Вкраїні
Всі попросту живуть, – озвались костирі. –
Чортма вже й пам’ятки шпаргальної у скрині,
А пиндиться, мов той індюк у господині…
Шаблюка при боку! Хіба ж її киями
Не бив цар Наливай по Русі й по Волині?
Чекай лиш! Ось ми знов налинемо орлами.
Не впинять нас пани блискучими шаблями!”
ХІІІ
Рикав так Наливай аж двадцять дев’ять літ
Із мідяка-вола, що змислило козацтво
На пагубу панам, щоб знов ратайства цвіт
Побити й потоптать, забувши християнство.
Після Солониці не важилось хижацтво
Заможних лущити, хіба що гайдарі
Вдавались по шинках в костерство, в карти, й п’янство.
Поправились тоді у нас господарі,
А по містах – шевці, балики, кушніри.
ХІV
Під сей то пам’ятний на славній Україні
Ремесницький, крамний та господарський час,
По первій Січовій незабутній руїні,
Що кров’ю й полом’ям перехрестила нас,
Вернувсь на батьківський курінь Сторчак Тарас.
Дознався він, почім здобичного ківш лиха:
Бо, морем плавлючи, в неволю був піймавсь.
Тепер в тому одна йому була й утіха,
Що не чужа, своя над головою стріха.
ХV
Убогим в’язником вернувся наш Строчак,
Рушниця тілько, меч закривлений турецький
Та добрий кінь, сідло і дорогий чапрак
Казали всім, що він свій звичай молодецький
Явив по-рицарськи в неволі бусурменській
І сам собі добром турецьким заплатив
За службу турчину, що по державі грецькій
Мечеті із церков соборних поробив,
А грека до замлі під себе нахилив.
ХVІ
Вернувсь і дорогий наряд з коня розпродав
І пустку батьківську по-людськи зчепурив.
Плужок, воли і все ратайство позаводив,
У сінцях сховище коневі приробив.
Як хату мазали, дівчину полюбив,
На мову не швидку, кукібницю в роботі,
Принаду й козаків, і батьківських синків.
Сиріткою зросла по наймах у роботі,
Та пишно розцвіла, мов квітка у городі.
ХVІІ
В повазі був у нас тоді хороший рід:
Не нівечило-бо поваги ще козацтво.
Якого роду був чий батько, мати, дід,
На се дивилося простацтво, як і панство.
Хороший чесний рід – слова ці християнство
Блюло, як дороге насліддя по батьках.
Оце ж пустошило край руський азіатство,
І широко лягав по нім татарський шлях,
А рід не забувавсь і в темних землянках.
ХVІІІ
Ще й досі чуємо се слово між народом,
Пережило воно паливод-козаків,
Як руська правота не зникла з переходом
Народу з-під князів та під Литву й Ляхів,
А потім під Орду чи під її братів,
Що побраталися на згубу християнства
І рились під своїх добродіїв, царів…
Потужники в татар, клеврети мусульманства,
Хрещені лицарі безбожного поганства.
ХІХ
Оце ж і сирота, що полюбив Сторчак,
Була хорошого, мовляли люде, роду.
Чий батько панував, чий був собі простак,
Про се тоді байдуже в нас народу.
Вважали-бо тяжку, погибельну пригоду
За білохмарий град, що в полі побивав
У н́аливі жита, господарям на шкоду.
В кого на ниві хліб землею бравсь й лягав,
В кого – на сонечку веселому вставав.
ХХ
Устала з пагуби гординської й Орина.
Струсівна родом – з трьох витязів Струсів,
Що пам’ятала їх давняшня Україна
По рокотанню струн боянів-кобзарів.
Перевернувся рід сей руський на ляхів,
Чужою славою і вірою пишався;
Оринин же отець, як давні предки, чтив
Святі гробовища, та за ордою вгнався
І спати на степу по вічні роки вклався.
ХХІ
Оце ж вони й жили, як пара голубів,
“Серцями чистії, а мудрі, яко змії”.
Не приставав Сторчак до хижих козаків;
Жив тихо, як жили міщане й гречкосії,
Церковний же обряд і співи пресвятії
Без грамоти, умом тверезим розумів.
Раз по раз бо ходив із жінкою у Київ;
Там у мовчальників та схимників говів
І їх наукою свій розум просвітив.
ХХІІ
Не дав їм бог дітей, вони ж не сумовали:
Вбачали-бо, куди простують гайдарі,
В які вони синів отецьких повтягали
Ватаги розбишак, що славлять кобзарі.
Походи на Москву, різня та пожарі
За Митрика-царя козацтво стурбовали
І дичу на народ, нам рідний, підняли;
Сю справу іноки печерські добре знали,
Ксьондзівнські задуми прочанам виявляли.
ХХІІІ
Зате ж, як Чорний шлях ригне, було, орду, –
Турецького коня кияне добре знали:
Він первий ясував “гнів божий” та біду;
Гуляв конем Сторчак – і маяки палали.
Міщане ратаям підмогу висилали.
Аж ось! гуде в степу і королівський дзвін.
Жінок, дітвору, скот боржій тоді ховали
Поза окрину, щоб не захопив загін.
Дивись – турецький кінь уже дме навздогін!
ХХІV
Горнулись до його і шляхта, і простота,
Ходили з ним у степ на чату й козаки,
У сажу вмазана броварницька голота,
На хапаних в людей шкапах комінники,
Як в лика попадуть, бувало, їх жінки;
А ті, що москаля з ляхвою руйновали
Та йшли комінником в приповідні полки, –
На здобич без ліку Тараса підмовляли
І сотником його обрати обіцяли.
ХХV
“Сотникувати в вас – велика дуже честь! –
Рече Сторчак. – Бо ви справдешні християне.
І правота в тому, і добрий розум єсть,
Що боєм ідете на царство православне:
Туди ж бо з вами йде й Орда-магометане.
Воно й гаразд: ксьондзи сералі заведуть
Незгірш од мусульман, і скрізь тоді постане
Єдине стадо жен, котрих вони пасуть
І чоловікам їх підмоги додають”.
ХХVІ
“Нехай доматор сей за війського в нас править, –
Казали козаки, – не вп’ється й не заспить,
У нашого попа і не говіє навіть,
Що той аж надто вже у кабаці частить.
А шляху стереже – мов огнище горить.
Зовсім би чоловік, та подружив з ченцями
І в їх курзу-верзу навчився говорить.
А то ще знюхався в неволі з москалями:
Козацькі чоботи рівняє з постолами.
ХХVІІ
Нехай ченці собі дружать із москалем,
Нам треба й у Москви насущний заробляти.
Чернець іпаками живе, козак – мечем:
Про се ж бо козака й виховує Січ-мати.
Поки горить огонь, ми будем воювать;
Поки тече вода – про здобич міркувать.
Хто любе строїтись, ми любим руйновати.
Козацьких ворогів з лиця землі змітати,
А слави сушею і морем здобувать”.
ХХVІІІ
“Москва не ворог вам, – Сторчак, бувало, каже, –
Се певне втечище від Литвина й Ляхви.
Колись і нам, і вам лиха година вкаже
З жінками й дітками дорогу до Москви.
Туди вже й з-за Сули втікали гуртом ви,
Та на Солониці спіткнулися, упали;
Тепер буяєте звіррєм без голови…”
Кажи їм що – хотя! Про се позабували,
Як з Митриком пани на здобич тих позвали.
ХХІХ
Пішли – і простягли руїни пожари
Вподовж і в ширину двоюродного царства,
І гумна, і двори, й церкви, й монастирі
Пускали на пожар герої християнства.
Задля костирства, карт, блудництва, опияцтва
Обшарювали скрізь запасливий куток;
Незгірш ясирників, мовляв, того поганства,
В’язали до сідла дітей, жінок, дівок,
Плачуще й трепетне м’ясиво про Восток.
ХХХ
“О господи! – рекли Сторчак та Сторчариха,
Як з полоном на Низ вертались козаки
І забуяла скрізь розгнуздана потіха,
Перевертаючи в Гоморру кабаки, –
Невже за сі страшні, диявольскі гріхи
Ти не зошлеш на них меча, огня чи мору,
Щоб схаменулися комишники лихі?”
А ті через людей: “Нехай не думуться вгору!
Скажіть обом: нехай пильнують краще двору!”
ХХХІ
Сторчак свого житла й без того пильнував:
Бо козакам було байд́е про жінку й діти,
Знав, що як візьмуть зло та схочуть відомстити,
То й світ в огні й крові готові потопити.
Та з діда й прадіда він був небоязкий.
Ні, рід його привик серед лихих сидіти
П’яниць та злодіяк, що йшли у козаки
І скрива на селян дивились як вовки.
ХХХІІ
Здавен постав у нас переказ між ратайства,
Що кодло се з зерна невірного взялось, –
З якогось н́аплоду між руссю азіатства,
Що в нашу чисту кров отрутою вплелось
Та й розплодилося в народі й розрослось,
Як іноді кукіль засяде у пшениці;
І довго мучились дівчата й молодиці,
Поки Русь довела пшеницю до сториці.
ХХХІІІ
Мов у глухім гаю, між дикого звірря,
Сторчак наш пробував на рідній Україні.
Його предківщина, корчована земля,
Лежала облогом у Фастовській пустині;
Туливсь із жінкою в приземистій хатині
І тілько за двором один ланок орав.
Не мавши грошенят про чорний день у скрині,
За хліб голоту він до послуги наймав
І з нею валом двір і тином окрепляв.
ХХХІV
“По вуші закопавсь, – мовляли опиряки, –
Та не сховається злоріка сей від нас.
І значним козакам, і черні давсь у знаки:
Убавимо його пихи під слушний час!”
Прочувши се, сміявсь байдужно наш Тарас.
Удвох з Ориною орав і жав у полі;
З мушкетом на плечі коня зорями пас
І не лякавсь ніяк ніж́е п’яної своєволі:
“Бо жизнь, – мовляв, – не в їх дурній, а в божій волі”.
ХХХV
Впиняло й те нетяг, що вольні ратаї
І люде замкові за Сторчака стояли,
Та й підстаростії, і дідичі-пани,
І сам Острозький князь його до себе звали
В дворяне, в сотники і в інші принципали:
Бо добра про його далеко слава йшла.
Та київські ченці тихцем його навчали,
Щоб служби дворської цурався яко зла:
“Вона-бо людський дух по Росії розвела.
ХХХVІ
Там женяться й пани і слуги з ляхівками,
А ті впосліджують смиренну нашу Русь
Своєю шляхтою службовою, ксьондзами:
І не один так дом в ляхву перевернувсь.
Сам князь Василь про се в науці ще забувсь
Да й став на рушничку з Тарновського дочкою;
Від неї первенця-латинника здобувсь,
А з ним привіз свій рід широкою тропою
Туди, де властвує папіж із сатаною”.
ХХХVІІ
Навчивши так, дали ченці йому письмо,
В котрім стояло все, чим панство провинило.
“Ми церквою, – рекли, – єдиною єсьмо,
Воно ж Унією на ся нас розділило
І колоту по всіх владицтвах наробило”.
Не раз із тим письмом ходив він до дяка:
“Ти, – каже, – дяче, в нас у темряві світило:
Читай і зароби від мене шостака,
Та не минай, гляди, ні слова, ні значка.
ХХХVІІІ
Не белькочи мені так, як ти звик у церкві,
Хапавшись до м’яких книшів та пирогів.
Не харамаркай так, як ту Псалтир над мертвим:
Читай виразно, щоб тебе я зрозумів
І за письменництво твоє не соромив,
Бо київські ченці, як буду в них говіти,
Усяку помилку, яку б ти не зробив,
Покажуть, дак тоді сміятимуться й діти,
Що ти перевертав живите на мыслите.
ХХХІХ
Ти, дяче, може, чув, що єсть гора Афон –
У гору ту святу вселилась наша віра
І переховує наш предківський закон
Від папи, від ляха й від турка-безувіра, –
Аж поки встане знов давняшня наша сила.
Оце ж з Афону хтось письмо до нас подав,
Щоб не творив ніхто з панів собі кумира,
Щоб на князя й сини людськії не вповав,
У вірі предківській щоб твердо всяк стояв.
ХL
Читай! Ось і шостак”.
Читав, а той по слову,
Мов курка зернята на кунищі, збирав.
Спотичливу, хибку, непевну річ дякову
В ееканьї його ловив і переймав.
На шостака, мов кіт на сало, позирав
Еекаючи дяк і, скоро здихав з хати
Тараса, у кабак негайно почвалав,
Почав з кабашними п’яницями гуляти,
Вчорашній хміль тяжкий похміллям поповняти.
ХLI
……………………………..
