Стою один серед німих волів-биків
На давнім ревищі великої пустині,
Серед яливику, корів і бугаїв
Да їх різвих телят, надії України.
Стою і думаю: про що господь мені
Тут жити повелів між стадом без’язиким,
Між тварями, що вік вікують свій у тьмі
І пам’ятні вікам одним завзяттям диким?
Скажи мені хоч ти, о Музонька моя,
Моя єдина, що до мене прихилилась:
Чого се Ігорів прославлених сім’я
Понурим вахлаєм, недолюдком зроблась?
Що цар-співець, Давид, вселенною прозвав,
Того ми зайняли під займища шестину:
Невже ж строїтельський наш дух якось пропав,
Той дух, що так боровсь за Древню Русь єдину?
Ні! вічне твориво великих сил його,
Завітне твориво слуг щирих, вірних трону,
Безсмертні в дусі в нас усі до одного,
Хто Мономахову переховав корону, –
Всі – й дяк, і писарець, і дука, й рядовик –
У вічних наслідках перед престолом правди:
Бо, скільки переніс турботи кожен вік,
На стільки нам з того прибавилось одради.
Хвалімо ж господа за всі його дари
І за потужний міч, і за святе терпіннє:
Однаково пішли всі доблесті землі
На возвеличеннє народу й іскупленнє.
Оце ж блажен єси, коли за твій глагол,
За істину тебе лихі возненавидять, –
Коли й туман-Москва рече, що ти хахол,
Коли за подвиги твої тебе зобидять.
Блажен єси, коли, тобі на ганьбу й жаль,
Свої в тобі свого лукаво не признали
І плещуть, буцім ми перевертень-москаль
І помисли твої спасенні повмирали.
Благословляй-хвали всевишнього й за те,
Що не мовчиш один між стадом без’язиким.
Да не смущається твій дух і знай росте
Над темними людьми і над письмацтвом диким.
