Кобзо! Давно ми з тобою по світу блукаєм,
Добре та й добре обоє сей світ лихий знаєм.
Знаєм, яка тут буває холодна весна,
Як побиває первоцвіт морозом вона.
О мій первоцвіте любий! Мої ви надії!
Кобзо! Де ділись усі мовчазні твої мрії?
Рано порвалась твоя найдорожча струна.
Тим-то, голубко, про світ сей невесело дзвониш,
Дзвониш перебовком, стиха, мов мертвих хорониш.
Що за важенні ти мислі наводиш на ум!
Скільки у тебе гірких, ще не співаних дум!
Годі ж бо, сестро, тужити, моя жалібнице,
Годі квилить-проквиляти, ясна соколице,
Мовби почула єси смертоностний самум!
Глянь-подивися: “Розкрились високі могили”.
Знаємо вже, “кого в них” і як положили…
В раду зібравшись, козацькі потомки гудуть,
Творять над грішними предками праведний суд.
Кропить гаряча сльоза незагоєні рани,
Топить, як віск, беззкаонно-тиранські кайдани,
Вказує жизні новий, не невольницький путь.
Кобзо-орлице! Заклич-задзвони з високості,
Щоб на твій поклик старі позросталися кості
І неповинно пролитая кров ожила,
І Боянами-орлами земля процвіла.
Чарами слова розмай, мов ту хмару, недолю.
Слово нам верне і силу давнезну і волю,
І не один в нас лавровий вінок обов’є круг чола.
