І
Титани на Зевеса розізлились…
Не Бріярей із Енкеладом гори
На гори навертали да казились,
Що він пороздавав богам престоли
В імперії надоблачній, а музам
Звелів сим велетням, мов карапузам,
Недоросткам людським, невдахам,
Казати “від коша геть!” бідолахам.
ІІ
Ні, наські се були титани, рідні.
Хіба ж у нас нема їх?.. Мов ті греки,
Попередили ми народи, бідні
На глузд, і летимо, орли-лелеки,
Крізь темряву густу літератури,
Під спів п’ятниць та брязкання бандури.
У нас також є велетні-титани,
Людського нетяму да сну гетьмани.
ІІІ
О! є вони, є в нас! І легіоном
Їх звати мусимо: бо не коряться
Перед ума і совісті законом,
На вічну правду і любов яряться;
Під хмари гори книг понавертали,
Немов би небо штурмом штурмовали,
Щоб злісти на Олімп д’ Зевсу лжею
Та й раювати з рідною семнею.
ІV
Родина їх, мовляли, вся на небі…
Нема й догадки в головах письменних,
Що товпиться вона в гидкім Еребі,
Як втопилась на бенкетах корчемних.
Там їх Косинський, Наливай, Павлюга,
Острянин, утікач та волоцюга,
Хміль із Виговським, Мартинець, Мазепа,
Герої вірності, окраса неба.
V
Розсердився ж Зевес на богохульних
Титанів божевільного письменства
І громом возгримів, у хмарах бурних,
З чертогів непохибного главенства.
І полились на святощі природи
Чистительні та животворні води,
І гори книг безрозумних підмили,
І в сонній Леті дурощі втопили.
VІ
Очистилась природа, мов воскресла
Ув образі поезії святої.
По нивах крутять музи перевесла
Під жниво, що зросло на перегної.
Скирти – мов золотом сіяють;
Воли в возах розкішних ремигають,
Важке колосся об колеса б’ється,
Мов яблуня під яблуками гнеться.
VІІ
О, благ Зевес! Рекли тоді народи,
Побачивши новий народ в пустині:
Із перегною щедрої природи
Він сотворив вам брата на Вкраїні,
Товариша у подвигах культури,
Робітника в садах літератури,
Ученика дотепного в науках,
Борця за правду в благородних муках.
