Чи згадуєш, земляче, край той пишний,
Де річеньки блищать сріблом текучим,
Де, мов кармазин, червоніють вишні
І дишуть медом пасіки пахущим;
Де гарбузи в цвіту по лісах в’ються
І яблуні під яблуками гнуться?
Туди, туди щодень душею лину;
Там знаю любе, затишне кубельце
І згадую квітчасту Україну,
І знов цвіте, знов молодіє серце.
Отам би жити, господа хвалити!
Да ні! шкода про се і говорити…
Нещасний край! в йому куточки дикі
Людей благають: “Пощадіть, не псуйте!
Ідіть собі у городи великі
І там доми під небеса муруйте,
Мене ж пустим покиньте сумовати
І людям щирим очі дивувати”.
Коханий край! край волі і недолі!
Сміюсь до нього, сміючися плачу.
Роблю-працюю на чужому полі
І радуюсь, що вже його не бачу.
В моїх руках понуро кобза дзвонить,
Останні мрії й радощі хоронить.
Паскудний край! край брехень і омани,
Дурив єси сусід міражем честі…
Тебе купили, як лежав ти п’яний,
І по заслузі гладять против шерсті.
Рай по словах, на ділі – пекло люте…
Коли б мені, коли б тебе забути!
