Пісня п’ята
І
Блиснула зоря;
Біліють поля
Під холоним туманом.
Чого зібрались
Старі дейнеки
У дуброві за станом?
Блиснула зоря,
Біліють поля,
Почина небо сіяти.
“Ой не гаразд нам,
Старим головам,
Молодого послухати.
Ой наш отаман
Високо літа,
Та сідає низенько:
Що як віск розтав,
За слово оддав
Рарожинскій серденько.
Ой чи на те ж брати наші
Під небо літали,
Щоб глянули із-за хати,
Як пани втікали?
Ой чи на те їх по полю
Жують сіроманці,
Щоб наш Голка прислужився
Вродливий панянці?
Усе поле, всі дуброви
Вороння обсіло,
Розношує наші кості,
Клює наше тіло;
А панове, з ласки Голки,
В Лубнях бенкетують
Та з Яремою на Гадяч
Потуги готують.
Нехай же їх привітає
Із шибениць шляхта…
Викопаймо вражих дуків
Із могил проклятих!
Отаману молодому
Тепер панна сниться:
Любо буде на слуг її,
Вставши, подивиться!
Хай слухають шибеники,
Як вороння кряче,
Як удова по мужеві,
Син по батьку плаче.
А на Голку-верховода
Зберім чорну раду, –
Хай зупинить красним словом
Людський жаль-досаду!
Чи так легко заплакані
Очі утирати,
Як панянці потай ради
Коника сідлати!
Чи так любо зрадникові
У стовба стояти,
Ой як любо ясну панну
На коня саджати?”
ІІ
На дейнеках босоногих
Кармазини сяють;
Шабельками шлахетськими
Будинки лискають.
Не бояться завзятії
Панцерного полку;
Бубнять в бубни, визивають
На чорний суд Голку.
Вийшов Голка серед ради,
Вклонився низенько.
Коло його панцерники
Лавами близенько.
“Брати мої рідні,
Шановна громадо!
Маєте ви козацьке завзяття,
Та не тим завзяттям –
Силою сліпою –
Визволяться усі ваші браття.
Брати мої любі!
Тоді слобониться
Від панів неситих Україна,
Як в усіх убогих
І в усіх заможних
Буде воля і дума єдина.
Бачите ви добре,
Як пани лукаві
На погибель вас у замок заманили.
Не йняли ви віри
Мойму характерству,
Та й багато люду марне погубили.
Моє ж характерство
Не на те здалося,
Щоб людську кров дурно розливати:
Навчивсь я науки,
Щоб людей від муки,
Не гнівлячи бога, визволяти.
Ви чорную раду
На мене зозвали –
Стою перед вами, в вашій волі,
Не те мені страшно, –
Старшно, що без мене
Не буде вам у походах щастя-долі.
Знайте, браття, підкопана
Уся Україна –
Від Гадяча до Глухова,
З Лубень до Любліна.
Підкопалися панове
Під люди необачний
З того часу, як постригся
В ченці Сагайдачний.
Під церкви з будинків панських
Прокопані ходи –
На упадок і погибель
Темному народу.
Підійметесь, розіллєте
Кривавії ріки,
А прийде час – провалитесь
В страшну тьму навіки.
Не про те нам треба, браття,
Ой не про те дбати,
Щоб шляхетським білим трупом
Поле устилати.
Треба пильно тих лукавих
Ходів дозирати,
Що йдуть з палат та до церков,
З церков у палати.
Як освітим денним світом
Тії темні ходи,
Тоді тільки буде користь
Із Жовтої Води, –
Буде користь з Солониці,
З Альти, з Корсунщини:
Не запряжуть у кормигу
Пани України!
Не моя ж се, чесне браття,
Не моя наука:
Іде вона од Ісуса –
Від діда до внука.
Що хотіте, те й чиніте, –
Я у вашій волі,
Тільки прошу – не згубіте
Вкраїнської долі!”
ІІІ
Зашуміли в лузі
Дуби кучеряві.
Загукали гадячане
На дейнецькі лави:
“Ой ви, волоцюги,
Розбишацькі діти!
Гей, лучче б вам по комишах
Низових сидіти;
Лучче б доглядати
Муравського шляху
Та московському купецтву
Завдавати жаху;
Лучче б вам з лихихи
Жити ушкалами,
Аніж раду радувати
З нами, козаками!
Буде з вас, що наших
Батьків підманили,
На кривавій Солониці
Голодом морили.
Буде з вас, що шляхту
Дурно дратували
І з лукавим Остянином
В степи повтікали.
Не слухайте, браття,
Хижого бурлацтва;
Хай пан Голка порядкує
У нашім козацтві.
Молодий він сокіл,
Та жваво літає:
Де спуститься – вражу шляхту
За чуби хапає.
Візьми, Голко, стягу
І бунчук у руки, –
Визволь, визволь хліборобів
Із панської муки.
Займай, пане Голко,
Шляхетськії коні, –
Визволь, визволь Україну
З тяжкої неволі”.
ІV
Добре було б, добре
Жити на сім світі,
Коли б можна було діла
Одного глядіти.
Була б з нас громаді
Праведна послуга…
А то вкралась козакові
У серденько туга.
Між козацтвом Голка
Мов по пущі блудить,
І коника вороного
Під собою пудить.
Ой чи тобі, Голко,
Отаманувати,
Чи до Лубень крутоярих
Дорогу верстати.
Та впасти до ніжок
Панні молоденькій,
Розпороти білі груди,
Показать серденько?
“Ой глянь, панно, в серце,
Чим воно палає, –
Що другого, панно, Голки
У світі немає…”
Марне слово, марне,
Чужая дружино!
Ой хто в панстві уродився –
Що тому Вкраїна?
Марне твоє, Голко,
Серденько палає:
Хто родився недоляшком,
Той лихом сконає.
“Ой серце гаряче,
Огненная душо!
Чим же я вас погасити,
Де втопити мушу?
Погашу я серце
Панськими сльозами,
Утоплю огненну душу
У боях з ляхами.
Погашу я серце
Працею тяжкою,
Затоплю огненну душу
Дякою людською.
Вороги лихії,
Ви сліпії люде:
Не знаєте, яка користь
З мене миру буде.
Не на те піднявсь я,
Щоб кров розливати:
Я піднявся, щоб темноті
Очі осіяти.
Прокинься, Вкраїно!
Вже сонечко сходить…
Годі, годі недолюдкам
Миром верховодить!”
