Пісня шоста
І
Ой усяке на сім світі
Про своє гадає:
Хто про долю України
Та про славу дбає,
А хто з брата у захисті
По дві шкури лупить,
А як інший, то й прилюдне,
Що попаде, цупить.
Величалися дейнеки
Будинковим лупом;
Поставляли шибениці
З викопаним трупом.
І, попившись, сумували,
Що жиди з кагалу
До приходу панцерників
Усі повтікали.
“Чорти батька зна, – мовляли, –
Що тепер чинити!
Як і царство небеснеє
В бога заслужити!
А киньмося лишень, браття,
По склепах церковних:
Там багато на шляхетстві
Перстенів коштовних.
Та й якого ката будуть
Пани там лежати.
І страшного того суду
Мов у просі ждати?
Ге! замкнуто!.. Колякою
Під двері підперто!
Мабуть, старшно запорозьких
Гайдамак і мертвим.
А кете лиш, підкотіте
Під церкву гармату:
Вона зараз нам очинить
Мертвецькую хату”.
“Гвалт! рятуйте!” – із-за дверей
Жиди закричали.
“Отака ловись, панове!” –
Та й зареготали.
Регочутья гайдабури,
Гармату риштують,
Від радощів під собою
І землі не чують.
“Отепер-то, пани-браття,
Дождались ми панства,
Ще й у бога заслужимо
Небесного царства!
Отепер-то полатаєм
Свої драні боки:
Постоли будуть сап’яні,
Шовкові волокни!”
Ой торохнула-ревнула
Мідяна гармата, –
Захиталась, відчинилась
Мертвецькая хата.
Повалило з хати димом,
Мов у гуті з груби;
Мов голова Одамова, –
Вищирила зуби.
Посипалась цегла, вапна;
Двері, мов у пекло,
Роззявились, розширились…
“А що, жиди? Тепло
Натопили ми вам хату?
Не так, як, бувало,
Ми в холодних ваших корчмах
На лавах конали!”
Мовчать жиди, анітелень,
Нігде не озвались;
Тільки ветхі домовини
Скрізь порозкривались.
Виглядають жовті кості –
Чи вже наступила
Та година страшенная,
Що душу томила, –
Душу вбогу, задавлену
Ізмалечку панством,
У вічну тьму заманену
Хитрим якимсь царством?
Сумно стало гайдамакам,
Сумно між гробами,
Мов мерці до них озвались
Мертвими устами.
ІІ
“Люде добрі! ось дивітесь:
Жидівська намітка!
Утікала та й втеряла
Чортова жидівка.
Гляньте, в дверцях зав’язнула!
Сі дверці на хори.
Ой там вони, вражі сини,
Ой там людомори!”
Стрепенулись, поринули
В церкву гайдабури ,-
Застогнали, заплакали
Церковнії мури.
Притаїлась із жидами
Ходачкова шляхта.
Коло батьків та матірок
Діти – як циплята.
Притаїлись попи й дяки,
Що панству служили
І по-панській неписьменну
Простоту дурили.
“Ага! ого! – загукали
На їх гайдамаки. –
Так ви усі сюди збіглись,
Державські собаки!
Добре, жиди! добре, шляхто!
Добре, довгополі!
Будуть жнива в нас рясніші,
Ніж на панськім полі.
І за се вам дякуємо,
Що ви свої тлумки
І скриньки всі позносили
Нам на подарунки.
А що, жиди: чи важче вам
Золото втеряти,
Чи свої погані душі
До чортяк послати?
Бачте, до чого доводять
Ваші кляті карби,
Що самі нам позносили
Незліченні скарби!
А ти, шляхто ходачкова,
Пани окономи,
Людські п’явки безсердечні,
Дрібні грошолови!
Ви з жидами накладали,
Їх робом ходили,
То з пархами й поляжете
У одній могилі.
А за те, що в вас жидівська
Удача ледача,
Домовиною вам буде
Утроба собача.
А що ж вам, бровки кудлаті,
Маємо сказати?
Ви самі в церквах привикли
Людей поучати.
А виходь лиш, поторочо,
На амбон високий, –
Чи й до слова, як до їжі,
В тебе рот широкий?”
Не злякалась потороча,
Стала на амбоні:
Казать казань поторочі
Ніхто не боронить.
Отця й Сина мугикнула,
Ще й Духа Святого:
“Ой слухайте, пани шляхто,
Пророчого слова!
Розкувалось хиже хлопство,
За гріхи шляхетські, –
Нехай справлять уостаннє
Великдень зброєцький.
Ой викує на їх шляхта
Сталевії узди, –
Ой не вийде хамське кодло
До суду із нужди!
Ой викує на їх шляхта
Залізні кайдани, –
Махатиме хамське кодло
До суду ціпами!”
Ой як грюкне оружина
Із довгого дула, –
У широкий рот попівський
Засвистала куля.
Застогнали живі люде
І в склепу шкелети;
Заблищали списи, шаблі,
Загули мушкети.
ІІІ
Хто ж то в церкву увалився
Із панцерним полком?
“Стійте, стійте, людоїди!” –
Крикне грізно Голка.
Ой труситься в темнім борі
Звір від рику лева:
“Чого тобі, отамане,
Чого від нас треба?
Ой се наша здобиченька!
Наш се заробіток!
Наша вдача! наше щастя!
Козацький пожток!”
“Огляньтеся, навіжені!
Триста самопалів
Плече з плечем… Моргну усом –
Ляжете снопами!
Ви на раді мали волю,
А я – після ради:
Моє слово має силу
Цілої громади.
Хто звелів вам, хто дозволив
У церкві буяти?
Чи таким же, як ви, людям
Церкву руйнувати?
Зруйнувавши, наробите
Мусору та пилу,
Та й ляжете собаками
В собачу могилу.
І тому, хто єї словом
Умів руйнувати,
Не дали у три дні нову
Церкву збудувати.
На крові його будують
Капища нечисті,
А по світу ходить-тужить
Дух його пречистий.
Збудується церква нова,
Під небо знесеться,
Як істини вічне слово
На весь мир проллється;
Як забудуть братів браття
Мужиками звати;
Як у всіх нас на Вкраїні
Одна буде мати”.
Ой не впинить душі Голка,
Річ, як повідь, рине…
Хто ж то її зрозуміє
На всій Україні?
Понурились гайдабури
В землю головою,
Почухали потилицю,
Махнули рукою:
“В тім, отаман, твоя воля, –
Хай мур зостанеться,
А що шляхті та жидові,
То вже не минеться!”
“Не дозволю кров людськую
Марне проливати!
Хай втікають, куди знають,
До польської шляхти.
А добро, що наздирали
З убогого люду,
На потреби військовії
Обернене буде”.
“Еге-ге! так отакої
Вмієш ти співати?
А, бодай же більш нікому
Сього не чувати!
Хіба ж тільки в бога й світу,
Що в твоїм віконці?
Ще ж не згасло галаганом
Козацькеє сонце!
Зоставайся ж із жидами
Та з мотлохом панським,
А ми будем промишляти
Звичаєм козацьким.
Зоставайся, добром нашим,
Як жид, розживайся,
Та з-за Дніпра, із-за Богу
Гостей сподівайся!”
ІV
Позаймали гайдамаки
Усі балки і байраки,
Всі дороги степовії
І всі стежки луговії.
Від Лубень до Кременчука
Була шляхті й жидам мука.
Ні пробитись, ні прокрастись,
Ані в грубі заховатись.
Що ні шабля, ні рушниця
Против них не помічниця;
Що ні сукні, ні шкатулки
Від хижацтва не влизнули.
Обернули гайдабури
Панські хати в кучугури;
Пожар кров’ю поливали,
Панські трунки попивали,
В панські гуслі вигравали,
У сап’янцях танцювали,
Закаблуки відбивали.
Позаймали волоцюги
Всі провалля і яруги.
Де могили, де прикмети,
Там чатують їх бенкети.
На кониках вигрвають,
Шабельками повертають,
Панцерників проклинають, –
Хмельницького виглядають.
V
Уже ж чорна галич
Із усього світу
На Вкраїну позліталась;
Де було бурлацтво, –
Лугарі, дейнеки,
На поживу, на гульню збиралось.
Ворони з грачами
По звалищах грують,
А по пустках вовки завивають;
Кречети з орлами
По шляхах шумують,
Шибеникам очі виїдають.
Не стало бурлацтву
Шляхетського лупу:
Всі будинки вже поруйнували;
Здирали одежу
По склепах із трупу,
В тогосвітніх шатах походжали.
Оце вам, панове,
Пізняя наука,
Що ви людським потом кубів доливали:
Се вам побудила
Пекельная мука –
Упирями з гробів повставали!
Пийте, упиряки,
Живу кров шляхетську, –
Суду вам за те не буде:
Про вашу одвагу,
Силу молодецьку
Співатимуть із роду в рід люде.
Тільки посумують,
Слухавши тих співів,
В пізні часи, рідний брат із братом:
Що їх пращур тихий,
Богобоязливий
Стався шляхті безсердечним катом.
Може, тільки двоє
На всю Україну,
Задзвонивши сумно у бандурні струни,
Оплачуть “срамотню
Давнюю годину”,
Як ви розбивали келепами труни.
