Олександрі Михайлівні К.
Покину, покину
Чужую чужину
Та на Україну
Соколом полину.
Ой хто ж мене дома
Щиро привітає,
Любо в вічі гляне,
Про життя спитає?
Привітають мене
Вовки-сіроманці,
Залігши дорогу
В зеленім байраці:
“Годі тобі жити
За тихим Дунаєм:
Ми на тебе, друже,
Давно вже чекаєм.
Годі тобі здобич –
У нас одбивати –
З світлом доглядати
Убогої хати.
Нехай темна нічка
Хату обгортає.
Наше серце хиже
Повік звеселяє”.
Привітають мене
Яструби з орлами,
Розпустивши крила
Понад городами:
“Ой ми тобі любо
У вічі заглянем.
Твої очі-зорі
Із лоба достанем.
Годі прозирати
У далекі віки,
Голубити в серці
Надії великі.
Предки твої в шляхти
Хати відбивали, –
Своїм тілом в полі
Вовків годували;
Панянські роброни
На унучі драли, –
Лисиці з їх трупу
Серце виїдали;
Очима-зорями
Далеко сягали, –
Яструба з орлами
Очі їм клювали.
Ой то твоя доля,
Ой то твоя воля!
Втікай на чужину
Із рідного поля!
Тобі рід-родина –
Чужая чужина,
Наша люба здобич –
Славна Україна…”
