А я боюся знати, моя пташко,
Що й ти колись засвітишся мені
Так само незурочено і тяжко,
Як срібна зірка в сивому вікні.
А я боюся нині розуміти,
Яка печаль між нами пролягла,
І чути вітер, скрижанілий вітер,
Що душу розтина на два крила.
Бо я не владний над тобою, мово,
І часом, проклинаючи знання,
Так стережуся сказаного слова,
Як блискавки, що цілить навмання.
