Яка сопілка журиться за мною,
Які слова намовчує мені?
Пустились квіти, биті сивиною
Край стежечки сльози на полотні.
А там, за ним, де віє хуртовина
І в ясенів полущилась кора,
Іде собі по воду Катерина,
Червоні руки снігом розтира.
— Малюєш, Катре?
— Ні, іду по воду.
— Глузуєш, бабо?!
— Господи прости…
Художнице терплячого народу,
Який не зміг зігріти і вдягти,
Він дав тобі оте, що не купити
За всі звання, чини і тиражі, —
Покласти дикі неминущі квіти
Край свого болю і його душі.
Л там нехай ні донечки, ні енна.
А там нехай і чути на віку:
— На виставку? Та це хіба картина?
Народу, Катре, треба не таку! —
А вже колись — поеми і романи,
Старі листи і слава світова…
Усе знайдеться, як тебе не стане —
І вірні друзі, і гучні слова.
