Дорогою додому дощ паде.
Стоять світи невмивані, як діти.
Кривенький цуцик, старченя руде,
Прибився, бо не знає, де подітись.
Таке безмежжя і такі свята,
Такі вітри, і грім простоволосий, —
Хіба що небо в грудях калата,
Хіба ще осінь, невблаганна осінь.
Німує воля, світяться сади,
Стоїть душа віч-на-віч з самотою.
Іди, жебраче, йди, а не гряди
Сліпим дощем, землею золотою.
