Гей, крикнули козаченьки:— До гаю, до гаю!
Налітають воріженьки, як орли до паю.
— Гей, як мені, пани-браття, утікать до гаю?
А кому ж я рідну землю залишати маю?(Народна пісня)
I. Заспів
Валерію Герасимчуку
Не журися, брате!
Промина
Не останнє літо, не останнє.
Ми ще заспіваєм про кохання
І про твого сивого коня,
Про передчуття, що серце крає,
І про ту дорогу, що одна…
Не журися, брате!
Промина
Тільки голос —
пісня не минає.
Ти одужуй, чуєш?
Бо коли
Є слова, що гоять наболіле, —
Тільки в пісні, що встає з могили,
Як по нас вже й чарку налили.
…Вчилися писати, шикувати,
Вимовляти завчені слова…
Те село, що зветься Пляшева,
Є одне на світі. Нас — багато.
Там не хтось, а попіл з висоти,
Журавлі на церкві-домовині
Запитають, як нам жити нині,
Щоб в собі душі не проклясти?
Не зректися пам’яті і болю,
Не набить на серці мозолі?..
Досі на холонучій землі
Сієм швидко. Думаєм — поволі.
Може, й справді горе — не біда
І слухняний — завжди розумніший?
Чесний хліб з роками не черствіший.
Пам’ять і болить, і сповіда.
Що я можу?
Господи, ну що?
Кам’янець, Меджибіж, Антоніни,
Трахтемирів — слава України! —
Западають в землю заніщо.
Море гатим, в космосі живем,
Об іржаві гільзи рвемо коси —
Все єдине в часі.
Може, досить
Галасливих схвалень і поем,
Слів гарячих на ослизлих мурах
Про славетні подвиги, про час?..
Рятувати треба не минуле, —
Нас потрібно рятувати, нас,
Душі наші!
Брате мій, одужуй,
Нам з тобою рано до землі.
Хай там пащекують, що ми злі,
Тільки ж не байдужі. Не байдужі!
Не забули слова Бунтаря,
Бо не з ласки царської родини
Знали, що живуть на Україні
Малороси, —
тільки з «Кобзаря»,
З тої пісні, що спиняла мажі,
З думи, що водила у Сибір!
Нам лише майбутнє чесно скаже,
Чи не вбили пам’ять у собі,
Чи живем, мудріючи з роками,
І, таки лишаючись людьми,
Ворога частуєм кулаками,
Матір затуляємо — крильми.
Пляшева, колиско мого болю!
Чуємось народом — не юрбою!
Перед цими жовтими кістьми.
II. Різдво
— Рушай, козаче! — знову серце стисне.
— Рушай, не гайся! — куриться імла.
Нелегко йти
на самоті
до пісні,
Яка легені спалює дотла.
Нелегко душу вигоїти часом,
Коли рука торкається пера,
Нелегко очі звести на Тараса
У ситій хаті, де нема добра…
Рушай, козаче!
Потужив — і з богом!
Така непевна тиша навкруги.
Снігами перевіяну дорогу
Деруть вітри на сиві батоги.
Рушай, козаче!
Чорна хуртовина.
Тебе жене в холодну чужину.
…Дрімає заніміла Україна
І в узголів’ї — жмуток полину.
* * *
Люди добрі, хай вам сниться
Неміряна нива,
Діти чесні та трудящі,
Онуки щасливі.
Хай насняться нашим дітям
Зелені діброви,
Які досі не забули
Козацької мови.
Хай самотньому насниться
Бути не самому,
А котромусь яничару —
Дорога додому.
* * *
Ой то не круки налітали,
Не вовки-сіроманці набігали,
То на третю ніч по різдву
Яничари Січ облягали.
Івана Сірка, козака старого,
Батька кошового
Кляли-проклинали.
А що перший раз —
Бо Крим плюндрував.
А що другий раз —
Бо віру турецьку зневажав.
А що третій раз —
Бо самого султана за ніщо мав.
Ой ти ордо проклятая, поганая!
Не тобі в коші панувати,
Козаків сонних рубати,
Сірка старого,
Батька кошового,
Сирицею стягати,
У Крим завертати!
Отоді тільки Шевчик, козак-нетяга, не спав,
Думу думав, у вікно позирав.
А як стали турки прибувати —
Став Шевчик козаків прокидати.
А як стали турки зброю витягати —
Стали козаки тиху раду скликати.
А як стали невіри небо заступати —
Стали козаки пістолі набивати,
Бісурмену гостинця посилати.
А що куля козацька не полетіла —
То трьох і п’ятьох кров’ю заюшила.
А що козацька стріла не співала —
То так по двох і низала.
Отоді сірома добре дбає,
До ручного бою скликає,
Тринадцять тисяч і п’ятсот яничар
На місці покладає,
Знову безпечно спати лягає.
А як сонце в небі ставало —
Товариство турка під лід пускало,
Кров поганську з гармат обтесало,
За ворота зі снігом вимітало,
Дух бісурмснськнй святою водою
З Січі виганяло.
А як сонце хмара підступала —
Товариство шапки скидало,
Козаків полеглих
У землю сиру покладало…
* * *
Гей, вартуй, козацтво!
Не проспи
Рідну землю, стомлену до краю.
Полином засіяно степи.
Чорним димом небо затягає.
Гей, вартуй, козацтво!
І не вбий
У собі ні пам’яті, ні пісні.
Не проспи свій бій, останній бій,
Бо невдовзі буде пізно.
Пізно!
Чуєш тупіт?
Це ідуть вони —
Непідвладні пам’яті і суму.
І твої між ними є сини,
Що складуть колись новітню думу:
«Подаруй нам, доле, дві біди,
Аби ми не знали, що каліки:
Втратити вітчизну назавжди
І позбутись пам’яті навіки.
Хай би душі степом покотило,
Хай би очі степом покотило,
Хай би мову степом покотило,
І було б нам горе — не біда.
Отоді б злягалися до крику,
Отоді б плодилися без ліку
Ми, майбутні. Золота орда…»
…Гей, вартуй, козацтво!
Не проспи
Рідну землю, стомлену до краю.
Полином засіяно степи.
Чорним димом небо затягає.
Знову пам’ять стукає в серця.
І якщо колись забракне сили,
Пригадай те літо до кінця,
Що тебе навіки обпалило,
Бо коли гартуються мечі
На твоїй крові неохололій,
Має хтось не спати уночі.
Має хтось ударити на сполох!
III. Іван Сірко, полковник Зміївський, кошовий отаман Війська Запорізького
Ой як крикне наш отаман та й до козаченьків:
— Не журіться, запорожці, друзі молоденькі!
Ой годі ж вам турбуватися, годі, пани-брати!
А беріте в руки списи, рушайте гармати!(Пісня про Сірка)
Оце й усе…
Тоненький лід на голосі.
Осінній вітер віє по душі.
По сірому потрісканому сволоці
В холодну хату точаться дощі.
Оце й усе, що сталось року божого.
В забуту пісню вбгалося життя.
Полковнику!
Невже для подорожнього
Остання втіха — вічне забуття?
Полковнику!
Вже й шкіра стала сивою,
Глибока тінь сіріє на чолі.
Але невже ти розкидався силою
І набивав у битвах мозолі,
Низав на спис потилиці опасисті
І батогом хрестив лоби дурні,
Аби на старість нудитись на пасіці
І бавитись у спокій день при дні?
…Мовчить Сірко. Затято вус посмикує.
Посунув шаблю трохи на живіт.
Підкинув дров—хай куряться. Осикові.
І як вгадати, що йому болить?
А не вгадаєш, то ніхто не виправить—
Замулились події і літа.
А нам байдуже.
Знаємо, що Дмитрович
І що султану написав листа —
І годі…
Браття, ростемо каліками
Та ще й радієм з того, що такі!
Мовчить Сірко. Затято вус посмикує.
І що йому порожні балачки?
Він шляхту бив і повставав у Змієві,
Пустив під лід пів кримської орди,
Пройшов Сибір…
Він жив, як ми не вміємо, —
На повний голос! У такій біді!
А решта що? Невже коліна сповзала
І вільні душі зчовгала до меж,
На правду поки дочекалась дозволу —
Нехай дрібну, обскубану, але ж…
Полковнику!
Потни-но лід на голосі!
Летять у ніч безжальну і глуху
Лапаті іскри, купані у поросі
Холодного Чумацького Шляху.
Згадай усе. Мовчанням не зарадити.
Згадай, згадай!
Покотиться зоря
По небосхилу пам’яті,
бо й зрадами
Колись втішали гетьмани царя. *
Згадай і Крим, і Січ, і того коника,
Що у бою не зрадив, далебі,
І хитрого полтавського полковника,
Жученка, ненависного тобі,
І Дике поле, і плачі невольничі,
І думи при похідному вогні,
І полохливі очі Самойловича,
І гомін у козацькім курені…
Такі літа минули!
Гідні подиву.
А ми лише скраєчку побули.
Про всі походи, зради або подвиги
Кому було писати і коли?
Лишилися легенди —
не рукописи.
Пісні і думи, спогади й казки.
І три козацькі правлені літописи,
З яких і досі губим сторінки.
__________________
* 19 квітня 1672 р. Федір Жученко, особистий ворог Сірка, несподівано напав на нього, закував у залізо і відправив у Батурин. Самойлович, Домонтович і Забіла негайно сповістили про це царя, який наказав заслати Сірка в Тобольск.
IV. Слово про незабутнє
«Перед громом всесвітнім, який наказали не чути,
перед болем і богом, яких ви забули давно,
не питаю нікого, чи будем живі, щоб забути,
а питаю і знову питаю: чого мовчимо?!
Та невже ми на те загатили півнеба вогнями,
щоб із крові дітей зачалася остання з доріг,
де б народ, наче старець, латавсь
під чужими тинами
і ховав, як проказу, усе, що любив і беріг?!
За які копійки ми відпродали
батьківську хату,
де згасає поволі — по слову! —
наш вільний вогонь?
Вже сьогодні немає нікого,
хто б мав рятувати.
Може статись, що потім, з роками,
не буде й кого.
Упаде на нас кара, страшніша від божого суду,
І на рідній землі запанує навік чужина…»
Підписався — Петро Дорошенко.
І сумно всміхнувся на людях,
Бо він гетьманом був, а чекалася знову війна.
Він писав до коша, він просив у Сірка допомоги,
І читався той лист привселюдно,
і плакав тоді не один,
І орались шаблями тернисті військові дороги
На Черкаси і Умань, Ладижин і Чигирин.
Пам’ятай про Івана Сірка, його славу і долю,
І про те пам’ятай, як опісля запеклих боїв,
Поховавши полеглих,
він люд християнський з неволі
Аж до рідних степів з бісурменської Порти довів.
І сказав їм, що вільні обрати вітчизну і віру.
І скарати велів, коли покручі
в Крим потяглись,
Щоб навіки пішли у безпам’ятний вирій
І на голови наші не розплодились колись. *
Пам’ятай, що ми всі від землі,
та не рабського роду,
Що за волю колись наші предки отут полягли.
Пам’ятай Дорошенка, що так вболівав
за народом,
Але ним же платив яничарам, коли помогли!
Пам’ятай Пляшеву — наче пісню, умиту сльозою,
Пам’ятай, чий ти син,
і колись постояти зумій
За цю землю святу, як останній повстанець з косою,
Що один проти всенької шляхти
продовжував бій!
…Стільки втрачено дум,
стільки глини вчавилося в груди
І важких басаманів на зігнуті спини лягло —
Та лишились тобі ті дороги, яких не забути,
І над сивим Дніпром — почорніле чаїне крило.
Тиша.
Тиша така, наче вуха залиті
І на те язики, щоб облизувать губи сухі.
У прекрасному цьому, у тричі прекрасному світі
Маєш сам обирати й долати небиті шляхи.
Не живою водою — своєю землею затрусиш
Незагоєні рани, яких не лічив на війні.
Хай плюватимуть в серце всевладні
вгодовані душі,
Хай вийматимуть очі
безкарні, лукаві, дурні,
Хай ти все розгубив непростимого
чорного літа,
Хай непрохані думи допалять тебе в самоті, —
Але мусиш на світі так чесно
й запекло прожити,
Наче кинути шапку землі на могили святі.
Товариство! Громадо!
Отямся у цій колотнечі,
Бо як пам’ять покине і сила задурно стече,
То зіпреться на костур завзяття твоє молодече
І жебрацьку гармошку почепиш собі на плече!
_____________________
* Три тисячі з семи вирушили до Криму, бо мали там «статки та маєтки». Молоді козаки наздогнали і порубали їх за наказом Сірка, який по тому промовив: “Простіте нас, братове, а самі спіте тут до страшного суду господнього, ніж би мали в Криму поміж бісурменами розмножитися на наші християнські молодецькі голови, а на свою вічну без хрещення погибель».
V. Дорога. 1943
1983 року в селі Мокрому помер Іван Верховець — останній лірник Ровенщини та Волині.
Рятуйся, Іване!
Гуркоче війна.
Чорніють в заметах розстріляні верби.
В холодні вузли затягаються нерви,
І кличе у вирій схолола струна.
Рятуйся, бо якось прийдуть уночі,
Відбивши благенький засув кулаками,
По ліру, яку не пропив з жебраками,
І душу, яку не продав за харчі.
Рятуйся від пісні, яка повела
Тебе поміж люди у люту годину, —
Під кулю чужинця і чобіт у спину
По теплій золі від села до села.
Пішов…
І хурделиця слід завіва,
І серце щемить, як занедбана рана,
І марно гукати:
— Рятуйся, Іване! —
Він лірник. Його не зупинять слова.
Він сам обирає найважчі шляхи,
Він сам собі в душу натрушує солі,
Бо мусить співати про втрачену волю
Хоч люди вдають, що німі і глухі.
А раптом відчує, що вийшли роки
І всохла рука не подужає грати —
За ним заголосить чавунна гармата
І прийдуть провести труну козаки.
…Рятуйся, козаче, коли з небуття
Приходить по тебе смутна і висока
Роз’ятрена доля сліпого пророка,
Якій не потрібно твого співчуття.
Рятуйся від чарки, і стін, і людей,
Дрібною бідою по серцю не ковзай,
Бо чуєш —
з могили озвалася кобза,
Що нікому вже притулить до грудей.
Пішли Верховці, Мовчани, Чураї,
Лишили і шлях, і плачі за собою,
І грудку, що впала тоді за труною,
А нині постукала в двері твої.
VI. На цій непроданій землі
І є народ, в якого є прокляття
Страшніше від водневої війни.(Микола Вінграновський)
На цій непроданій землі,
Яка сльозами обкипіла,
Землі, де батьківські могили
І жовті кості на ріллі,
І кров, гірка від полину,
І пам’ять, стоптана потроху,
Ми ледь не втратили епоху,
Яка страшніша за війну.
В нас іншої землі нема
І хати іншої не буде,
Ніж та, де біль стискає груди
Синам Шевченка й Богуна,
Довженка, Лесі, Вересая —
А скільки тих, кого не знаєм! —
В нас іншої землі нема.
Благословімо лютий світ,
Похилі верби над водою,
І сміх упереміж з бідою,
І вічну стежку від воріт.
Благословімо плин ріки,
Благословімо гнів і муки,
І чорні мозолясті руки,
Які сапають буряки!
…Для кого пишемо, братове?
Для сина, що не знає мови?
Чи так виходимо на люди
І заробляємо своє
Ім’ям народу, який буде,
На тому, що сьогодні є?..
На цій непроданій землі,
Яка сльозами обкипіла,
Землі, де батьківські могили
І жовті кості на ріллі,
Де тліють в чорному вогні
Шаблі, знамена і гармати,
Народу право —
не прощати
Своїх безпам’ятних синів.
Він їх вгодує, допече
Чинами, владою, грошима,
Але не дасть ніколи сина,
Який майбутнє прорече!
VII. Пляшева. Липень 1651
Востаннє говори, що важчає дорога,
Що вже літа не ті, що сили не стає,
Бо маєш ті свята, яких нема ні в кого.
Бо є великдень твій і є різдво твоє.
Твої — лише тоді, як мову не відтято
І під важким пером пручаються слова,
Коли свою журбу, як тріску із багаття,
Жбурляєш уночі туди, де Пляшева, —
Там гатять болота не сіряки — жупани,
Там шабля спочива до слушної пори.
Хто звідти утече, той, може, стане паном.
А ти, журбо, лишись і вільною помри.
Он триста селюків, що стали козаками.
Вже двісті… вже один…
Але колись, колись!
Позаздрять козаки, що стануть кріпаками,
І їм, і всім отим, які не стереглись.
Містечко Берестечко!
Закурена дорога.
Аж ген туди, за Дубно, посунулись громи.
Усі йдемо сюди — навіщо і до кого?
А може, як не прийдем, то будемо не ми?
Оце Великдень твій, моя пекуча доле, —
Багаття край дороги, і пісня, і сльоза,
Оце твоє різдво — вночі посеред поля
Почути, як із Дубна вертається гроза,
І знати все, що буде, і як минеться гірко,
І довго слідкувати, тамуючи слова,
Як падає чиясь неопалима зірка
Туди, де Берестечко, туди, де Пляшева…
