І сором тут, і сором тим —
Вставать з чужої домовини.
На суд твій праведний прийти,
В залізах руки принести,
І перед всіми у кайданах
Стать козакові…Тарас Шевченко
Мовчиться, брате.
Стогне кров,
Чужіє мова на чужині,
Голосить серце…
І немов
По сивій-сивій волосині
Йдемо у безвість…
І дими,
І владний голос за димами
Летять наосліп із пітьми,
І попіл сіється…
І брама
Печорського монастиря,
І небо, що смердить золою
З часів Батия,
і зоря,
І шлях, просякнутий смолою,
Усе хитнулось.
Судний час,
Важка заграва понад світом!
Встає з Чернечої Тарас,
Питає нас, чиї ми діти,
Питає вдруге…
Із пітьми
Від Колими до України
І кров, і сльози, і дими
Встають з чужої домовини.
І гіркне збайдужіла кров,
І, полохливі та незрячі,
Якого Бога кличем знов
На наші голови ледачі,
Яких месій?
І час зійде,
І знов помолимося миром
На те опудало святе,
Забальзамоване з мундиром;
Помолимось, одведемо
Лукаві безсоромні очі
І знову душу продамо!
А, може, ні?
То як захоче
Новий тиран…
Ну що ж, іди,
Моя Вітчизно полинова,
На голос мертвої води
І остюки чужого слова,
На болота і на терни,
На п’яну падь і пересуди…
Іди —
страшніше чужини,
Ніж вдома, вже ніде не буде.
Іди ж!
На велелюдному базарі
І продають, і плачуть до зорі.
Народе мій, сліпий кобзарю,
Куди тебе ведуть поводирі?
Іди в оте, святе і незабутнє,
На всі віки обіцяне життя,
І не питай, відколи у майбутнє
Тебе ведуть по лезу небуття,
Забудь про те, як гірко, по-сирітськи,
На попелищі світових заграв,
Приречений, ошуканий до нитки,
Своєю кров’ю голод запивав.
Нема тобі ні долі, ні родини.
У цьому світі кожному — своє.
І кобзарю причинна Україна
Не хліб і сіль, а попіл подає.
Новий месія накидає оком
На зганьблені долини і поля,
Де кам’яніє за колючим дротом
Від нас навіки звільнена земля.
…Вертаємось.
Ні розпачу, ні болю,
Ні хати, ні могили в бур’яні,
А тільки небо, що ховало волю,
Коли ми пухли на своїй стерні.
Вертаємось, засіявши півсвіту
Схололими сльозами і кістьми…
Ми біженці, що не лишають сліду.
Покотиполе. Слід під чобітьми.
Мовчиться, брате…
Стомлено тече
Холодний дим по річищу сухому,
І терпне, і кривавиться плече
Від стертої шлеї чужого дому,
Який любили…
Чуєш, знову вир,
Кривавий вир під нашими ногами,
Де мовчки озирається ясир
На землю, що зникає за горбами,
І йде покірно, байдуже…
Куди?
В димах, що піднімаються повільно,
Порожній храм стоїть серед орди
Простоволосий, босий, божевільний.
Будь проклята Вітчизна,
де сини,
На вірність присягаючи тирану,
Ведуть на мідний поклик давнини
По чорному сліпому ятагану
Самотню матір…
